Брюс Шнайєр, фахівець із безпеки та викладач Гарвардської школи Кеннеді та Університету Торонто, пояснює, як вирішити, чи варто залучати штучний інтелект (ШІ) для виконання певного завдання. За його словами, ключова відмінність полягає у тому, чи є завдання «роботою» чи «тренуванням у спортзалі».

Шнайєр наводить приклад із дослідження ШІ від Даніеля Мейсслера: якщо на роботі потрібно перенести важкі речі з одного кінця кімнати в інший, варто використовувати будь-яку допоміжну техніку — візок, навантажувач чи навіть робота з ШІ. Натомість у спортзалі сенс у тому, щоб саме піднімати вагу самому, а не делегувати це роботам. Аналогічно, якщо завдання є «роботою» — його потрібно виконати, і не важливо, як саме — ШІ цілком доречний. Якщо ж це «спортзал», де важливий сам процес, застосування ШІ не має сенсу.

Викладач зазначає, що його студентам ШІ допомагає виконувати письмові завдання, але це марна трата грошей на навчання. Він ставить завдання написати політичні меморандуми не через потребу у самих документах, а щоб розвивати критичне мислення через процес написання: планування, редагування, формування аргументів. Без цього ментального тренування навички втрачаються, і роботодавці це помічають. Шнайєр легко розпізнає тексти, створені ШІ, які хоч і граматично правильні, але логічно слабкі та поверхневі.

Він підкреслює, що студенти часто помилково вважають, що гарна мова свідчить про якість ідей, і не розуміють, що початковий дискомфорт у вираженні думок — це нормальна і корисна частина навчання. «Домашнє завдання — це спортзал, а не робота», — пояснює Шнайєр.

Ця логіка поширюється і на творчі професії. Часто замовникам потрібен просто текст або зображення — інструкція, юридичний документ, рекламний матеріал, корпоративний логотип. Це «робота», яку ШІ виконує добре. Водночас художні твори, політичні промови чи поезія — це «спортзал», де важливий процес створення. Раніше всі ці завдання виконували люди, що підтримувало численних письменників і художників. Тепер, коли ШІ може брати на себе «роботу», суспільству доведеться переосмислити роль творчих професій.

Шнайєр визнає, що студенти продовжують користуватися ШІ, бо відчувають тиск через перевантаженість і страх відставання від однолітків. Відсутність зовнішньої мотивації до «тренування» навичок ускладнює ситуацію. Проте він закликає свідомо розділяти завдання на «роботу» і «спортзал», щоб не втрачати важливі вміння. Так само суспільство має ухвалити рішення, як цінувати творчість у світі, де ШІ здатен генерувати тексти та зображення.

Шнайєр прогнозує, що ШІ поступово змінить природу праці, зокрема в політичному аналізі, і студентам доведеться переосмислити, як вони навчаються і практикують ці навички. Поки що межа між «роботою» і «спортзалом» залишається чіткою, і кожен може застосувати цей підхід у власному житті.

Брюс Шнайєр — технолог із безпеки, викладач Гарвардської школи Кеннеді та Університету Торонто.