5 серпня набув чинності Закон №2541-IX, який мав розмежувати відповідальність держави та громад у сфері захисту дітей. Однак, як стало відомо під час слухань у Комітеті Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики 17 вересня, питання персональної відповідальності за дитину залишається відкритим.

Закон, що чотири роки очікував підпису президента, формально визначає повноваження, але, за словами учасників слухань, цього недостатньо. Відповідальний за дитину має не лише обов’язки, а й потребує ресурсів: людей, фінансування, послуг і реальних повноважень для захисту дитини. Проблема полягає в тому, що формальний розподіл не гарантує безпеки, якщо за ним не стоїть реальна підтримка.

Сімейне виховання: виклики та ризики

В Україні кількість прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу зменшується: нині їх менше 4000, хоча до повномасштабної війни було близько 5100. Щодня статусу сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, набувають приблизно 35 дітей, а до сімей влаштовують лише 6–7. При цьому, як наголошують учасники слухань, сім’я не може бути лише «вільним ліжком» для тимчасового розміщення. Прийомні батьки стикаються з браком ресурсів, а держава часто відступає після формального влаштування дитини.

«Дитячий будинок сімейного типу — це передусім сім’я, а не соціальна послуга чи проєкт», — сказала мати-вихователька ДБСТ Тетяна Венгренюк.

Контроль і відповідальність: формальність чи захист?

Голова Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради Павло Сушко навів приклади, коли в сімейних формах виховання дітей били, а служби звітували про благополуччя. Формальний контроль не захищає дитину, якщо відповідальність розмита між різними структурами. Закон передбачає визначення органу опіки на місцевому рівні, але частина підзаконних актів досі не затверджена. У Мінсоцполітики вважають, що потрібні територіальні підрозділи Держслужби у справах дітей, хоча навіть центральний орган не укомплектований: із 200 передбачених посад працюють лише 74.

Ресурси громад і підтримка сімей

За даними Асоціації міст України, 92% громад відчувають нестачу кандидатів у прийомні батьки. Водночас проєкт бюджету-2027 передбачає зменшення частки ПДФО для громад, що ускладнює виконання нових обов’язків. У багатьох громадах працює лише один спеціаліст служби у справах дітей із зарплатою 10–12 тисяч гривень, що не дозволяє забезпечити комплексний захист.

Підтримка після 18 років і якість послуг

Прийомні сім’ї стикаються з браком фінансування на розвиток дітей і відсутністю послуг для молоді після 18 років. Пропонується продовжити допомогу до 23 років для тих, хто навчається, але відповідні зміни ще розробляються. Пілотні проєкти з влаштування дітей з інвалідністю доводять, що сімейне виховання можливе, але такі ініціативи працюють лише там, де є підтримка громадських організацій і донорів.

Координація та майбутнє реформи

Заступниця голови Верховної Ради Олена Кондратюк наголосила, що за захист дітей «відповідають усі потроху — і ніхто конкретно». В умовах війни понад 2,6 мільйона дітей переміщені, а понад 58 тисяч мають статус сиріт або позбавлених батьківського піклування. Кондратюк закликала створити єдиний центральний орган координації політики щодо дітей, але підкреслила, що він має бути дієвим і забезпеченим ресурсами.

Закон №2541-IX може стати початком якісних змін, якщо буде підкріплений реальними механізмами, фінансуванням і чіткою відповідальністю за долю кожної дитини.