Масової страти кобзарів в один день не було, однак радянська влада дійсно проводила систематичне переслідування українських мандрівних музик. Як повідомляє 24 Канал, попри відсутність документальних підтверджень масового розстрілу кобзарів у Харкові у 1930-х роках, тоталітарна система цілеспрямовано винищувала носіїв вільної пісні та історичної пам'яті.

Українські кобзарі у традиційному селі були не лише музикантами, а й духовними лідерами та хранителями неконтрольованої радянською владою історії. Вони мали власні професійні гільдії, цехи з суворими правилами вступу та таємною "лебійською мовою", що була незрозумілою для агентів НКВС. Саме ця незалежність і закритість викликали у сталінського режиму особливу підозру та страх, адже влада не могла контролювати вплив кобзарів на селянство.

У 1920-х роках радянська влада намагалася підпорядкувати кобзарів, організовуючи етнографічні конференції та з'їзди, де музик змушували реєструватися. Однак із початком масових репресій 1930-х арешти відбувалися поодинці, і зникнення кобзарів з життя села породило міф про "розстріляний з'їзд кобзарів". Як зазначає 24 Канал, ця легенда стала метафорою тотального знищення культури та символічним відбитком реальних трагедій, що відбувалися поступово, а не одномоментно.

"Справжня картина репресій, яку за крихтами відновили науковці, також насправді була конвеєром смерті. Варто згадати лише сумнозвісний оперативний наказ НКВС №00447, який запустив масові репресії проти антирадянських елементів. У цю розмиту категорію вписувалися й мандрівні музики. Їм не потрібен був спеціальний з'їзд, щоб потрапити під маховик терору."

За свідченнями очевидців, кобзарі зникали безвісти: когось забирали вночі, інші просто не поверталися на ярмарки, а розбиті бандури знаходили на узбіччях доріг. Паралельно із фізичним винищенням, режим знищував і економічну основу кобзарства — колективізація та голод позбавили музик підтримки села, а у містах їм забороняли виступати без дозволу та обкладали податками на інструменти.

Останнім етапом стало створення державних капел бандуристів, де вже зрячі музиканти виконували ідеологічно "правильний" репертуар. Автентичні думи та історичні пісні були заборонені або жорстко цензуровані, а сама традиція — підмінена контрольованою владою формою.