У східноукраїнському місті Дружківка, де залишилися лише поодинокі цивільні, тривають бої між українськими військовими та російськими силами, які вже знаходяться за 15 кілометрів від міста і поступово просуваються вперед. Про це повідомляє The Independent.

Руйнування, які нині спостерігаються у Дружківці, характерні для всієї лінії фронту протяжністю 1200 кілометрів на сході та півдні України. За даними видання, у міру просування російських військ знищуються житлові будинки, ринки та магазини, і цілі громади стають непридатними для життя.

Дружківка розташована на стратегічній дорозі, що з’єднує міста так званого «поясу фортець» — мережі урбанізованих населених пунктів, які Росія прагне прорвати, щоб захопити всю східну частину Донбасу. Це, як зазначає The Independent, залишається однією з головних цілей президента Росії Володимира Путіна, хоча за понад чотири роки після початку повномасштабного вторгнення російські війська досі не змогли прорвати українську оборону.

Місцеві жителі, які залишилися у місті, розповідають про постійні обстріли та страх перед дронами. Ірина Литовченко, одна з небагатьох цивільних, які не виїхали, каже: «Я не можу спати. Деякі хлопці нас прихистили — чужі люди. Мого дому вже немає, ніби його й не було. Було стільки всього хорошого, так багато всього. В одну мить — бум — і нічого не залишилось». Вона не реагує на вибухи артилерії, але при появі дронів ховається під деревами.

«Мого дому вже немає, ніби його й не було. Було стільки всього хорошого, так багато всього. В одну мить — бум — і нічого не залишилось», — розповіла Ірина Литовченко.

За словами журналістів, небо над Дружківкою та іншими містами «поясу фортець» заповнене тисячами безпілотників, які керуються операторами з обох сторін і полюють на цілі з великою ефективністю. Дороги вкриті маскувальними сітками для захисту від дронів, а для постачання позицій і евакуації поранених використовують безпілотні наземні машини.

63-річна мешканка Зоя, яка продає продукти біля згорілого ринку, не збирається залишати рідне місто, попри небезпеку: «Я знаю, що може прилетіти бомба, і я загину. Я це прекрасно розумію». Вона додає: «Серце розривається. Хочеться плакати. Я тут народилася, тут виросла. Не знаю, що робити. Нашого міста більше немає».