Життя журналіста та військового Руслана Рудукана обірвалося під час бойових дій на Запорізькому напрямку. Про його загибель повідомили його сестра Інна Рудукан і Національна спілка журналістів України. Руслану було 47 років.

За даними спілки, Руслан Рудукан служив у 153-й окремій механізованій бригаді. До війни він понад двадцять років працював у медіа Черкас, Умані та Херсона, займався журналістикою та медіадизайном. Народився 1 квітня 1979 року в Умані, закінчив фізико-математичний факультет Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини у 2001 році. Після навчання переїхав до Черкас, де провів значну частину дорослого життя.

У 2000-х роках Рудукан співпрацював із газетою «Прес-Центр», писав про життя регіону, економіку та діяльність місцевої влади. Також працював для видання «Будівництво і реконструкція» та інших ЗМІ. Особливо його цікавила тема історико-архітектурної спадщини Умані. Окрім журналістики, Руслан багато років займався поліграфічним дизайном і версткою газет. Колеги згадують його як фахівця, який однаково добре працював і з текстами, і з оформленням видань.

Руслан активно реагував на суспільно важливі теми. Зокрема, у серпні 2015 року він публічно звернув увагу на випадок, коли черкаська маршрутка відмовилася безкоштовно перевозити демобілізованого добровольця.

Після початку повномасштабної війни Рудукан відправив дружину з сином до Польщі, а сам залишився в Україні. Він долучився до волонтерської діяльності, допомагав військовим, збирав необхідне для фронту та підтримував захисників на передовій.

Служба в армії та останній бій

Як розповів його друг Сергій Сук, Руслан із самого початку прагнув потрапити до армії, але через стан здоров’я це було неможливо. Попри це, він продовжував допомагати військовим і не міг змиритися з тим, що не перебуває поруч із ними. Згодом йому вдалося домогтися зарахування до Сил оборони, незважаючи на медичні діагнози, які могли стати на заваді службі.

Друзі згадують, що Руслан цінував свою службу, пишався тим, що може бути корисним. Він виконував різноманітні завдання — як фізичні, так і інтелектуальні чи виховні. Часто розповідав про побратимів, а про власне самопочуття майже не згадував.

"Ти готувався до виходу на позиції. Ми так "на швидку руку" поговорили під час останньої короткої розмови. Ти обіцяв зателефонувати, якщо буде можливість. Зв’язку не було два місяці. Я вирішив знову перевірити, чи з’явився він, і подзвонив тобі. 30 серпня. Ввечері. У твій, фактично, останній вечір. Про це я дізнався лише сьогодні. Ти мені не відповів. І вже не відповіси ніколи. Твоє велике пригодницьке життя, на жаль, завершилося дуже швидко. Честь, брате! Спочивай з миром, друже!" — написав Сергій Сук.

Контекст

Раніше повідомлялося про загибель 19-річного військового Артема Сіневича, який підірвався на ворожій міні під час повернення з першого бойового виходу. Також стало відомо, що у День Незалежності України, 24 серпня 2026 року, на фронті загинув військовий з Дніпропетровщини Євген Головченко.

Інформація підтверджена Національною спілкою журналістів України та близькими загиблого.