Студентку з Мелітополя Яну Суворову, яка допомагала мешканцям окупованого міста через чат знаходити інформацію про магазини, лікарів, транспорт і гуманітарну допомогу, російська окупаційна влада викрала та засудила до 14 років ув’язнення за звинуваченнями у тероризмі та шпигунстві. Про це повідомляє команда громадської організації «Нові українські наративи» в межах проєкту «Тіні за ґратами».

У серпні 2023 року, після зламу чату «Мелітополь — це Україна», до якого на той момент входило близько 10 тисяч учасників, співробітники ФСБ увірвалися до будинку Яни близько третьої години ночі та забрали її. Родина понад 50 днів не знала, де перебуває дівчина, і лише через півтора місяця отримала підтвердження, що вона жива. За словами її хлопця Олександра Николаєнка, тієї ж ночі могли затримати ще близько 25 адміністраторів і модераторів чату, а сам чат використали як доказову базу для звинувачень.

Після затримання Яну утримували у кількох СІЗО — Маріупольському, Донецькому, Таганрозькому та Ростовському. Особливо складними були умови у Таганрозі: холод у камерах, проблеми з опаленням, пацюки, нестабільний зв’язок із зовнішнім світом. Наприкінці 2024-го — на початку 2025 року, за словами Олександра, на Яну почали тиснути, щоб змусити її погодитися на угоду зі слідством: її катували, тримали в одиночній камері, у неї виникли проблеми з харчуванням, і вона сильно схудла. Наразі триває апеляція.

Єдиний спосіб зв’язку із зовнішнім світом для Яни — листи російською через тюремний сервіс, які проходять цензуру. У них заборонено писати про політику чи умови утримання. Олександр розповідає: «У листах не можна писати про політику або про те, що їй дуже погано. Тільки загальні речі». В одному з листів Яна написала:

«От би просто дивитися програму Птушкіна…»

Проєкт «Тіні за ґратами» збирає історії цивільних українців, яких росія незаконно утримує в неволі, й надає їм розголосу. Зокрема, листи бранців читають відомі українці — історію Яни Суворової озвучила журналістка Яніна Соколова. За даними ГО, у російському полоні перебуває щонайменше 16 тисяч цивільних українців — за кожною цифрою стоїть окрема доля. Автори проєкту закликають поширювати ці історії, щоб суспільство бачило за статистикою конкретних людей та їхні історії.