Дарця Веретюк, графічна дизайнерка та дослідниця культури пам’яті, після загибелі близької людини на фронті взялася за проєкти військових меморіалів, щоб Україна гідно вшановувала своїх героїв. Вона наголошує, що військові кладовища мають відображати українську традицію, а не копіювати радянську спадщину.
Особистий досвід втрати став для Дарці відправною точкою у переосмисленні культури комеморації. Вона прагнула, щоб місце останнього спочинку не викликало лише скорботу, а й почуття вдячності за вибір захищати країну. Спочатку дизайнерка мріяла створити унікальний пам’ятник із символікою, що нагадує про шлях до Вальгалли, але згодом зрозуміла, що кожен полеглий особливий для своїх близьких, і меморіал має бути спільним простором пам’яті.
Веретюк досліджувала військові кладовища в Україні та за кордоном, вивчала локальні традиції і загальні принципи меморіалізації в західних демократіях. Вона виділяє п’ять ключових принципів: світлі матеріали (вапняк, пісковик, мармур), багато зелені, уніфікація, мінімалізм і продумане зонування. На противагу цьому, пострадянські меморіали часто використовують темний граніт, що створює важку, пригнічуючу атмосферу.
Під час майстер-класів для родин полеглих у різних містах Дарця пояснює, що світлий простір піднімає дух і викликає гордість, а темні кольори пригнічують і буквально змушують сутулитися. Вона намагається донести ці ідеї простою мовою, без складних термінів, щоб близькі загиблих могли відчути різницю на рівні емоцій.
У Тернополі, де Веретюк проводила майстер-класи, опір і конфлікти були мінімальними, що стало для неї несподіванкою і підтримкою у подальшій роботі. Водночас вона згадує судовий процес, пов’язаний із встановленням окремого пам’ятника одному з полеглих, де родина загиблого, що працює у судовій системі, виступає проти загальної концепції меморіалу. За словами Дарці, у гострій фазі втрати людям важко приймати аргументи, і часто вони не можуть чітко сформулювати свої вимоги.
Дарця Веретюк переконана, що меморіальні кладовища мають бути не лише місцем пам’яті, а й простором, який навчає живих цінувати і пам’ятати героїв у дусі національної традиції, а не радянських стереотипів.