Із 15 до 23 серпня у київському кінотеатрі «Жовтень» триває ретроспектива Міхаеля Ганеке — шість стрічок режисера, якого роками називали холодним, жорстоким і навіть мізантропом. Як повідомляє ZN.UA, за цією репутацією стоїть автор із чіткою етичною позицією: Ганеке принципово не прагнув заспокоювати глядача чи давати йому готові емоції, а навпаки — змушував залишатися активним і самостійно визначати, як реагувати на побачене.

Дитинство Ганеке минуло у театральній родині: батько був актором і режисером, мати — акторкою. Перший досвід у кіно для нього був травматичним — ще дитиною він розплакався на «Гамлеті» Лоуренса Олів’є, і бабуся змушена була вивести його із зали. Попри це, Міхаель спершу мріяв стати піаністом, але вітчим відмовив його від цієї ідеї через брак таланту. У 17 років Ганеке провалив вступ до акторської школи у Відні, що, за його словами, дуже його розлютило. В університеті він вивчав філософію, психологію та театрознавство, але й там не знайшов відповідей, яких шукав.

Значну частину юності Ганеке проводив у кінотеатрах, переглядаючи по кілька фільмів на день. Особливий вплив на нього справив Робер Брессон, якого він цінував за точність форми. З 1967 по 1971 рік Ганеке працював редактором і драматургом телепостановок, а згодом став театральним режисером і знімав телефільми за творами Інґеборґ Бахман, Франца Кафки та власними сценаріями. Лише у 47 років він дебютував у великому кіно з фільмом «Сьомий континент» (1989).

Ганеке відомий своєю педантичністю: на знімальному майданчику він детально розкадровує сцени, майже не дозволяє імпровізацій і мало пояснює акторам психологічні мотиви персонажів. Ізабель Юппер, яка знімалася у його фільмах, згадувала, що він особливо нетерпимий до всього, що здається йому сентиментальним. У кадрі ця скрупульозність майже непомітна, але саме вона підсилює драматизм і жорстокість сцен.

Музика, якою Ганеке займався у молодості, залишилася важливою частиною його творчості. У більшості його фільмів майже немає закадрової музики — якщо вона й звучить, то лише як частина сцени. Сам режисер пояснював, що не любить, коли саундтрек підказує глядачеві, де треба боятися чи співчувати. Звук у його роботах продуманий до дрібниць, а тиша — такий самий важливий елемент, як і кадр чи репліка.

Найбільш відомий парадокс Ганеке — фільм «Веселі ігри», в якому він навмисно позбавляє глядача звичного відчуття безпечної дистанції до насильства. Сам режисер зізнавався, що має фізичну відразу до насильства, але його цікавило, чому на екрані воно так легко перетворюється на розвагу. У «Веселих іграх» найжорстокіші сцени часто залишаються поза кадром, а глядач не отримує звичних жанрових винагород.

У повсякденному житті Ганеке, за словами його багаторічного соратника Маркуса Шляйнцера, зовсім не схожий на похмурого мізантропа: він жартує, співає, готує вечерю для друзів і насолоджується простими речами. За словами Шляйнцера, 84-річний режисер більше не планує знімати нові фільми, хоча сам Ганеке публічно про завершення кар’єри не оголошував.

«Любов багато пояснює в суворості моїх фільмів. Вона ілюструє обіцянку, яку я і моя дружина дали одне одному», — сказав Міхаель Ганеке, отримуючи «Золоту пальмову гілку» у Каннах.

Його фільми не варто сприймати як зашифровану автобіографію, але між особистим досвідом режисера і темами його робіт простежуються зв’язки. Наприклад, історія його тітки, яка намагалася вчинити самогубство, стала поштовхом до створення стрічки «Любов».