Поточні протести в Україні знову акцентують увагу на ролі Головнокомандувача Збройних Сил у системі управління війною, яку веде країна. Закон про національну безпеку визначає, що Головнокомандувач відповідає за готовність ЗСУ та безпосереднє військове керівництво їх застосуванням, а Генеральний штаб планує оборону і координує дії сил оборони.

На практиці під час війни Валерій Залужний і Олександр Сирський обрали різні моделі виконання ролі Головнокомандувача. Залужний зосереджувався на стратегічному управлінні, забезпеченні комплектування сил і схваленні планів кампаній, тоді як безпосереднє керівництво військами здійснювали командувачі об’єднаних сил – Сирський на сході та Тарнавський на півдні. Сирський, як командувач ОСУВ Хортиця, мав прямий контакт із президентом і значну автономію, що призвело до одночасних наступальних операцій на різних напрямках у 2023 році.

З приходом Сирського на посаду Головнокомандувача роль змістилася: стратегічним управлінням тепер займається Начальник Генерального штабу, а Головнокомандувач перейшов до безпосереднього керівництва військами на фронті, включно з командними пунктами різних рівнів аж до окремих бригад. Це фактично означає мікроменеджмент, коли Головнокомандувач опускається до тактичного рівня, що не відповідає його функціям і пов’язано з проблемами управління на нижчих рівнях і браком кадрів.

Досвід інших країн свідчить про інший підхід. У США керівник Об’єднаного комітету начальників штабів і командувачі видів військ відповідають за підготовку і стратегічне управління, а управління військами на театрі бойових дій здійснює командувач регіонального командування. Функція Головнокомандувача як безпосереднього керівника військами відсутня. Аналогічно, у СРСР під час Другої світової війни стратегічне управління здійснювала Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний штаб і фронти, без ролі єдиного Головнокомандувача на тактичному рівні.

Україна на п’ятий рік війни має визначитися з функціями Головнокомандувача: чи це стратегічне управління, чи безпосереднє керівництво військами. Останнє ставить під сумнів ефективність управління фронтом протяжністю понад 1000 км однією людиною. Щоб уникнути ручного управління, потрібно розв’язувати проблеми управління на оперативно-стратегічному рівнях і забезпечувати якісні кадри, яких наразі бракує. Лише після чіткого визначення функцій Головнокомандувача можна оцінювати, хто і як має виконувати ці завдання.