Меморандум про взаєморозуміння між США та Іраном, підписаний 17 червня, на короткий час продовжив режим припинення вогню, відкрив шлях до переговорів і створив надію на стабілізацію регіону. Проте вже за кілька тижнів військові зіткнення відновилися, а домовленість стала крихкою, що виявило відсутність ключових механізмів для її реалізації.

За даними джерела, угода була зосереджена на політичному тексті, але не передбачала чітких процедур для впровадження. Відсутність домовленостей щодо інтерпретації, послідовності дій, верифікації та розв’язання спорів призвела до швидкого зриву. Обидві сторони погодилися на «конструктивну неоднозначність», що дозволяло їм зберегти політичну гнучкість, але без визначених механізмів це лише перенесло конфлікти з переговорного процесу у фазу реалізації.

Зокрема, меморандум посилався на збереження ядерного статус-кво, але не уточнював, які саме дії дозволені чи заборонені. Санкції мали бути пом’якшені, однак не було визначено, які саме обмеження скасовуються, на яких підставах і в які терміни. Питання заморожених іранських активів, приблизно $12 млрд, залишилося відкритим: суперечки виникли через те, чи залишаться кошти під контролем у ескроу, чи перейдуть у повний розпорядок Ірану.

У морських положеннях угоди Іран зобов’язувався докладати зусиль для безпечного проходу комерційних суден і вести діалог із Оманом щодо адміністрування Ормузької протоки відповідно до міжнародного права. Проте не було погоджено жодних правил навігації, безпеки, інспекцій чи вирішення спорів. Це дозволило Тегерану трактувати угоду як визнання майбутньої ролі в управлінні протокою.

Попри тимчасове відновлення комерційного судноплавства, ринок залишався нестабільним через відсутність інституційних домовленостей. Санкційна відміна на 60 днів охоплювала обмежені обсяги продажу нафти, банківські операції, страхування та судноплавство, але цього часу було замало для відновлення довгострокових контрактів. За оцінками, Іран експортував близько 70 млн барелів нафти на суму $5–6 млрд, проте через невизначеність із санкціями та банківськими процедурами ці доходи не перетворилися на значне економічне полегшення.

Перемир’я дало обом сторонам час для підготовки до можливого провалу переговорів: США поповнили військові запаси та переорієнтували регіональні сили, а Іран провів політичну трансформацію, зокрема через похорон верховного лідера. Як наголошує джерело, реалізація угоди — це не просто адміністративне завдання, а продовження дипломатії, що вимагає постійного врегулювання суперечок.

Проблема полягала не лише у слабкому тексті угоди, а й у тому, що посередники мали довіру для зібрання сторін за столом переговорів, але не мали достатньої ваги, щоб змусити їх дотримуватися домовленостей. Ініціатива, що починалася з Пакистану, розширилася до коаліції з Катаром, Єгиптом та іншими регіональними партнерами, які підтримують відновлення перемир’я. Це розподіляє політичне та фінансове навантаження і розширює доступ до зацікавлених сторін, включно з Ізраїлем і Хезболлою.

Однак додаткові посередники мають обмежений вплив на стратегічні рішення Вашингтона та Тегерана. Вони можуть сприяти діалогу і зменшувати непорозуміння, але не гарантують виконання угод. Наразі обговорюються маршрути судноплавства, схвалені Іраном, та можливі механізми збору транзитних платежів, але без сильних міжнародних гарантій це навряд чи забезпечить тривале припинення вогню чи відновлення довіри.

Для сталого впровадження потрібна участь великих держав із значним економічним і політичним впливом, які можуть надавати стимули, гарантії та тиск. Вони не повинні замінювати регіональних посередників, а доповнювати їх, забезпечуючи важелі для виконання зобов’язань і взаємної відповідальності. Наступний етап дипломатії має не лише розширити коло посередників, а й урізноманітнити його склад, щоб уникнути повторення долі угоди червня — підписаної з оптимізмом, але швидко зруйнованої.