Понад шістдесят років українські університети готували фахівців для десятків африканських країн, але цей людський капітал досі майже не використовується у сучасній політиці України щодо Африки. Про це йдеться у дослідженні, підготовленому ГО «Платформа розвитку молодіжних ініціатив» і Молодіжною радою при МЗС України.

Ще з 1960-х років українські виші були частиною радянської системи підготовки кадрів для нових африканських держав. У 1971–1972 навчальному році кожен п’ятий іноземний студент в Українській РСР був громадянином африканської країни. Через українські заклади пройшли представники понад 35 африканських держав, яких готували лікарями, інженерами, правниками, дипломатами та управлінцями. Серед випускників Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка є десятки міністрів, послів, суддів та керівників держкорпорацій у Кенії, Чаді, Анголі, Буркіна-Фасо, Танзанії та інших країнах.

Однак більшість випускників радянського періоду не асоціює себе з незалежною Україною, оскільки навчання відбувалося російською мовою, а зв’язки підтримувалися через радянські чи російськомовні мережі. Росія активно використовує це для зміцнення власного впливу в Африці, позиціонуючи себе як спадкоємицю радянської присутності. Україна ж майже не працює зі своєю освітньою спадщиною, що створює ризик втрати впливу на континенті.

Уже в незалежній Україні зв’язки з Африкою розвивалися на ринкових засадах: доступна вартість навчання, англомовні програми та позитивна репутація сприяли зростанню кількості студентів. Перед повномасштабним вторгненням в українських університетах навчалося 26 259 студентів із країн Африки — це найбільший показник за всю історію незалежності. Війна різко скоротила цю кількість: до 2026 року в Україні залишилося лише 1567 африканських студентів, хоча щороку вступають близько 380 нових. Це свідчить про збереження мінімального фундаменту для майбутньої співпраці.

Водночас, як зазначають автори дослідження, потенціал цих зв’язків майже не інституціоналізований. Україна не має єдиного реєстру випускників, а дані розпорошені між університетами. Від 65 до 90% іноземних абітурієнтів вступають через приватних агентів, тому заклади часто не підтримують прямого контакту з alumni. Більшість сучасних африканських студентів походять лише з Марокко та Нігерії, а дві третини навчаються на трьох медичних спеціальностях, що робить модель вразливою до криз.

«Україні у відносинах з державами Африки не потрібно будувати людський капітал з нуля. Він уже існує», — йдеться у дослідженні.

Автори пропонують створити єдиний реєстр випускників, закріпити координацію зусиль за МЗС, зафіксувати свідчення покоління 1960–1980-х, стимулювати перехід на англомовні та українськомовні програми, інституціоналізувати роботу з alumni та перетворити архівні списки на живі мережі випускників, які стануть «амбасадорами» української освіти в Африці.

Повний текст дослідження доступний за посиланням: https://beacons.ai/youthcouncilmfa