Українські установи розвитку, створені для стимулювання економічного відновлення та залучення інвестицій, поки що не виконують свою ключову функцію — перетворення державних коштів на масштабний фінансовий ресурс для економіки. Про це йдеться у матеріалі видання ZN.UA.

У багатьох країнах, зокрема Німеччині, Польщі та Франції, державні промоційні банки не лише видають кредити, а й виступають архітекторами фінансового ринку, залучаючи приватний і міжнародний капітал. В Україні вже створено низку подібних інституцій: «Укрфінжитло», Держмолодьжитло та Національна установа розвитку (НУР), яка офіційно почала роботу з 1 січня 2026 року. Закон визначає НУР як неприбуткову фінансову установу, що має сприяти економічному та соціальному розвитку, фінансувати та гарантувати програми для тих, хто не може отримати доступне фінансування на ринку.

Однак, як зазначає автор матеріалу, українська фінансова архітектура залишається старою: держава виділяє бюджетні кошти, які через пільгове кредитування чи компенсацію ставки доходять до кінцевого отримувача, і на цьому все закінчується. Це, по суті, розподіл ресурсу, а не розвиток. У справжній моделі розвитку державна гривня має бути лише першим внеском у довший фінансовий ланцюг, який залучає банки, міжнародні організації та інвесторів. «Одна гривня державного ризику має породжувати кілька гривень інвестицій. Інакше ми не залучаємо приватного капіталу, а витісняємо його», — наголошується у статті.

Особливу увагу автор приділяє програмі «єОселя», яка мала б стати не лише житловою, а й регіональною та промисловою політикою. Проте більшість кредитів концентрується у Києві та області, що ставить під сумнів ефективність використання дефіцитного державного ресурсу. «Питання не лише в тому, скільки іпотек видано. Питання в тому, яку економіку ми відновлюємо за допомогою цих іпотек», — йдеться у матеріалі.

Щодо Національної установи розвитку, закон передбачає роботу через банки-партнери та підтримку підприємств, які не можуть отримати фінансування на ринку. Однак поки що відсутні масштабні фінансові інструменти, такі як портфельні гарантії чи механізми first-loss для релокованих підприємств. Це, на думку автора, і є справжня фінансова інженерія розвитку, яка дозволяє створити продукти, що без державного втручання не з’явилися б.

За даними Мінекономіки, у межах програми «Зроблено в Україні» через «Доступні кредити 5–7–9%» під час повномасштабної війни видано 121,7 тисячі кредитів на 473,6 млрд грн. Проте ключове питання — не кількість виданих коштів, а суспільний ефект: скільки створено робочих місць, житла, виробничих потужностей, скільки залучено приватного капіталу. Без таких показників, зазначає автор, держава ризикує рахувати лише «освоєння» коштів, а не реальний результат.

«Підтримка має бути мостом до ринку, а не заміною ринку», — підкреслює автор матеріалу.

У статті також наголошується, що Україна має перейти до системної політики відновлення та розвитку, де KPI установ розвитку вимірюються не обсягом виданих коштів, а реальним суспільним ефектом.