Україна у 2022 році вступила у найбільшу війну в Європі з 1945 року без належної системи управління оперативної ланки, що ускладнює ефективне керівництво військами. Про це пише військовий експерт Микола Бєлєсков, аналізуючи історичний досвід та сучасні виклики української армії.

За останні понад 200 років масштаб ведення бойових дій значно розширився, а кількість військ зросла від десятків тисяч до мільйонів. Останнім воєначальником, який намагався особисто керувати сотнями тисяч солдатів, був імператор Наполеон. Проте навіть його талант і самовідданість не дозволили ефективно управляти такою масою військ. Вже фельдмаршал Мольтке-старший під час Французько-прусської війни відмовився від прямого управління величезними силами, делегувавши свободу дій командувачам армій і корпусів у межах загальних директив.

Досвід Першої та Другої світових воєн підтвердив цю модель: стратегічне управління здійснюють вищі політики та генеральні штаби, оперативне — групи армій і корпуси, а тактичне — дивізії. Навіть у СРСР під час Другої світової війни вдалося обходитися без посади головнокомандувача, а генерал Ейзенхауер у Другій світовій не втручався у тактичне управління, залишаючись посередником між стратегічним і оперативним рівнями.

В Україні ж замість традиційних армій і корпусів створили оперативно-тактичні угруповання (ОТУ) та оперативно-стратегічні угруповання військ (ОСУВ). Станом на 2023 рік існувало два ключових ОСУВ — «Хортиця» на сході та «Таврія» на півдні. Проте потенціалу Командування об’єднаних сил виявилося недостатньо для управління на оперативно-стратегічному рівні з огляду на масштаб фронту.

Навіть із початком формування корпусів у 2025 році проблема залишилася: для ефективного управління потрібна велика кількість офіцерів — кожен штаб корпусу налічує 350–380 осіб, а корпусів близько 20. Через це середня ланка управління просідає, що створює спокусу і необхідність головнокомандувача втручатися у оперативно-тактичні питання, відволікаючись від стратегічного керівництва.

Микола Бєлєсков наголошує: «Якщо не вирішити проблему середньої ланки, то буде одночасно спокуса і необхідність головнокомандувача частіше, ніж потрібно, спускатися на відповідний рівень і менше займатися стратегічним управлінням». Ідеальна система управління мала б включати корпус як оперативно-тактичну ланку, групи корпусів або фронти — як оперативно-стратегічну, а стратегічний рівень представляти президент, міністр оборони та начальник Генерального штабу.

Використання терміну «головнокомандувач» часто вводить в оману, створюючи уявлення, що одна людина керує всіма військами безпосередньо. Однак досвід і мемуари Валерія Залужного, головнокомандувача у 2021–2024 роках, свідчать про існування значних прогалин у системі управління середньої ланки, з якими Україна увійшла у масштабний конфлікт.