Верховна Рада повернулася до роботи після перерви 18 серпня, однак питання призначення повноцінного міністра оборони досі залишається відкритим. Генерал Євген Хмара наразі виконує обов’язки керівника відомства, але, як повідомляє 24 Канал, його статус військовослужбовця суперечить чинному законодавству, яке вимагає, щоб міністр оборони був цивільною особою. Для офіційного призначення Хмарі доведеться залишити військову службу, або ж державі потрібно змінити відповідні правила, запроваджені у межах наближення до стандартів НАТО.

Паралельно вже понад місяць тривають дискусії щодо можливого повернення Михайла Федорова до Міністерства оборони. Після його відставки у суспільстві не вщухають обговорення причин звільнення, конфлікту з попереднім головнокомандувачем та ходу реформи оборонних закупівель. Сам Федоров заявив, що готовий повернутися, якщо таке рішення буде ухвалене. На тлі цих кадрових змін перед Міноборони стоять критичні виклики: забезпечення армії, закупівлі озброєння, мобілізація, взаємодія з військовим командуванням, співпраця з міжнародними партнерами та підготовка до складної зими.

Протести та суспільний тиск

Як зазначає автор колонки для 24 Каналу, цьогорічні протести відрізняються від минулорічних. У 2025 році українці виходили на вулиці з чіткою вимогою щодо незалежності НАБУ і САП. Натомість у 2026 році протестний рух почався після відставки Федорова, а згодом до вимог додалися інші прізвища та претензії. Автор підкреслює, що для країни у стані війни важливо зберігати суспільство, здатне ставити владі незручні питання. Водночас суспільний тиск стає ефективнішим, коли за вимогою кадрових змін стоїть бачення системних реформ.

"Можна нескінченно сперечатися про те, хто ефективніший. Але в нас залишається проблема мобілізації. Залишається питання реформування Збройних сил. Залишається питання взаємин усередині війська. Залишається необхідність зрозумілої концепції того, як має змінюватися армія після переходу на корпусну систему."

Роль парламенту та політичних інституцій

У матеріалі наголошується, що Верховна Рада, попри свої широкі конституційні повноваження, часто сприймається як інституція зі слабкою суб’єктністю. Саме парламент має контролювати уряд, голосувати за призначення міністрів і вимагати від кандидатів чітких відповідей щодо бачення реформ. Однак, якщо громадяни змушені виходити на вулиці через відсутність реакції влади, це свідчить і про неефективність політичних інституцій, які не підхоплюють суспільний запит.

У тексті також звертається увага на парадокс: формальні посади та реальний вплив у політиці дедалі частіше не збігаються. Михайло Федоров, не обіймаючи державної посади, залишається впливовою фігурою у публічному просторі. Андрій Єрмак, який більше не очолює Офіс президента, все одно бере участь у зустрічах із військовими та впливає на прийняття рішень. Євген Хмара фактично керує Міноборони, але не може бути призначений офіційно через правові обмеження.

Автор підсумовує, що суспільство вже навчилося вимагати відставок, але тепер настав час вимагати результату та системних змін у сфері оборони.