У ніч на Різдво в таборі в Мордовії українські політичні в'язні зібралися біля колючого дроту, щоб заспівати колядки для поета Василя Стуса, який саме цього дня святкував день народження. Стус відбував п’ятирічний термін за «антирадянську агітацію і пропаганду». Про цю подію згодом згадувала поетеса й дисидентка Ірина Калинець, яка також перебувала в таборі. Вона передала Стусу записку, запитавши, чи чув він їхній спів, на що Стус жартома відповів, що чув «щось пищить за дротом». У листі він також надіслав вірш, у якому описав цю ніч:

"Крізь шибки, зрошені дощем, крізь крик прощання, ліхтарі й грати, проривалася, тонкими голосами, гранована чаша квітів і дівчат..."

Стус був одним із найяскравіших представників української літератури, і його відданість демократії та правам людини коштувала йому років ув’язнення й заслання. Він загинув у російському таборі в Пермському краї у 1985 році — саме тоді, коли світ святкував початок «перебудови» в СРСР.

Стус належав до покоління українських інтелектуалів, відомих як шістдесятники. Вони виступали за культурне відродження України після смерті Сталіна, відстоювали право української мови й культури на існування та відкрито ставили питання про репресії проти українських діячів у 1930-х роках. За це шістдесятники самі стали мішенню радянської влади, а ті, хто не відступав, як Стус, — дисидентами.

Однією з найвідоміших акцій протесту за участі Стуса стала подія 4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у Києві. Після виступу Параджанова літературний критик Іван Дзюба закликав глядачів протестувати проти політичних репресій, і Стус був серед небагатьох, хто встав на знак підтримки. За це його відрахували з аспірантури — лише один із багатьох ударів, яких він зазнав через свою проукраїнську позицію.

У своїй поезії Стус часто звертався до спадщини Тараса Шевченка, сприймаючи його як наставника. В одному з віршів він цитує Шевченкове «Борітеся — поборете!» і перетворює цей заклик на власний життєвий принцип:

"Борітеся — поборете! — радив мені Тарас крізь безсонну ніч..."

Як зазначає перекладач і літературознавець Алессандро Акіллі, одна з головних ідей у творчості Стуса — це бачення України як дому, який потрібно відбудувати. Саме тому поет вважав свою творчість важливою частиною культурного відродження країни.

Після загибелі художниці Алли Горської у 1970 році Стус відкрито назвав її смерть убивством і написав вірш, у якому розмірковував про долю цілого покоління шістдесятників. У цьому творі він не уникає теми власної смерті, але перетворює її на заклик боротися до останнього подиху.

У таборах Стус неодноразово чинив опір адміністрації, відмовлявся носити ідентифікаційний жетон і виходити на перекличку, за що неодноразово карався. У 1976 році він навіть намагався відмовитися від радянського громадянства, заявивши, що його засудили за прагнення до соціальної справедливості й демократизації. В одному з листів Стус писав: «Моя любов до рідного народу, моя тривога за кризу української культури були кваліфіковані як націоналізм».

Попри чітку політичну позицію, Стус прагнув, щоб його поезія залишалася мистецькою та екзистенційною, а не перетворювалася на політичний лозунг. Як підкреслює Акіллі, саме це відрізняє Стуса від багатьох інших українських письменників.