На конференції Ukraine Recovery Conference 2026 у Гданську медіа почали розглядати у контексті безпеки та оборони. Водночас обговорення майбутньої URC 2027 у Таллінні викликало дискусії про те, чи варто зберігати таку парадигму і чи не варто говорити про медіа ширше — як про інфраструктуру стійкості суспільства під час війни.

Естонія, яка вважається головною потенційною мішенню російської агресії в ЄС, вже давно готується до можливого наступу не лише військовими засобами, а й у когнітивній сфері. Саме тому в цій країні велика увага приділяється протидії інформаційним впливам. Тут розроблено так звану шведську модель інформаційної стійкості, що інтегрує недержавні медіа у концепцію «тотальної оборони», де військові та цивільні інституції діють разом. Україна також підтримує цей підхід.

Водночас у більшості європейських та північноамериканських країн медіа розглядають як незалежні інституції, які не належать до оборонного сектору. Наприклад, у Великій Британії стратегічна комунікаційна підтримка України зосереджена на інформаційній стійкості, але не на підтримці медіа як таких. Там вважають, що медіа — це свобода слова, права людини, розслідувальна журналістика та незалежність від уряду. Аналогічну позицію поділяють і низка міжнародних організацій.

Тож виключно оборонний підхід до медіа може відштовхнути донорів і уряди від підтримки відновлення українського медіасектору. У моделі тотальної оборони медіа не зобов’язані підкорятися військовим або урядовим директивам і не мають бути частиною «єдиного голосу», як це іноді пропонують деякі українські політики, на прикладі п’ятирічного «Єдиного телемарафону».

Незалежність медіа є їхньою головною зброєю проти дезінформації: вони своєчасно інформують, перевіряють факти, підтримують саморегуляцію. Водночас держава має розвивати медіаграмотність і критичне мислення, а суспільні мовники захищені від політичного тиску, водночас беручи на себе певні зобов’язання у рамках національної оборонної стратегії.

Україна має просити партнерів підтримувати стійкість якісних медіа, посилювати їхні можливості з фактчекінгу, забезпечувати достовірну інформацію для протидії фейкам і ворожим наративам, допомагати боротися з корупцією та контролювати використання публічних коштів, включно з іноземною допомогою. Це важливіше, ніж підтримка когнітивної війни чи просування українських наративів, які багато донорів сприймають як пропаганду.

Водночас участь медіа у когнітивній війні має бути добровільною. Примус до участі або вимога обов’язкової участі в пропагандистських акціях для отримання грантів є неприйнятною. Когнітивна війна — це, перш за все, питання для урядів їхніх країн, а не для медіа України. Україна може ділитися досвідом, але відповідальність за інформаційну безпеку лежить на спеціалізованих державних структурах.

Під час обговорення у Міністерстві культури Роман Кифлюк, консультант International Media Support, наголосив на необхідності фізичного захисту українських медіа: допомога редакціям, постраждалим від обстрілів, фінансова підтримка фронтових медіа, психологічна допомога журналістам. Також важливо підтримувати саморегуляторні органи, медіа, що працюють з окупованих територій, незалежні медіа у розвитку фактчекінгу, цифрових технологій, монетизації та моніторинг якості медіа на нових платформах.

Незалежні медіа — це критична інфраструктура, без якої відновлення України неможливе. Вони забезпечують прозорість і підзвітність у використанні допомоги, а також сприяють стійкості суспільства під час війни і після неї.