В Україні відсутня системна організація довготривалого догляду за ветеранами, і наразі її не створюють. Медична частина лікування та реабілітації ветеранів працює відносно чітко, але після завершення активного лікування пацієнти часто залишаються без подальшої підтримки.

Медичні заклади не зобов’язані планувати подальший маршрут людини після лікування, а соціальна система не бере участі, поки пацієнт не виписаний з лікарні. Часто ветеранів з комплексними травмами, які не мають сім’ї, тимчасово переводять до паліативних відділень або інших закладів не за потребою, а щоб утримати їх у системі. З січня 2026 року в Україні стартував експериментальний проєкт довготривалого медичного догляду для ветеранів, який передбачає цілодобове спостереження, реабілітацію та психологічну підтримку, однак його результати поки не оцінені.

Проблема полягає також у відсутності зв’язку між медичною та соціальною системами. Медичні послуги фінансує Національна служба здоров’я України, соціальні — місцеві бюджети, при цьому жоден сектор не відповідає за людину повністю. Дані про пацієнтів у цих системах не інтегровані, а оцінювання потреб відбувається за різними методиками, що унеможливлює створення єдиного плану підтримки. Люди з комплексними травмами потребують безперервного ланцюга послуг — від лікування до соціальної підтримки, але натомість стикаються з двома паралельними системами, між якими мають орієнтуватися самостійно.

Обидві системи розраховані на наявність родини, яка виконує роль неформального доглядальника і координатора. Ветерани без сімейної підтримки мають найвищий ризик потрапити до інтернатів, де утримання коштує державі вдвічі дорожче, ніж догляд удома чи підтримане проживання. При цьому 60% громад не фінансують послуги догляду вдома, а там, де вони є, діє обмеження у 360 годин на місяць. Якщо потреба більша, людині пропонують стаціонарний догляд, що фактично означає безстрокове перебування в установі.

Фахівці з супроводу ветеранів у громадах намагаються координувати допомогу, але їхні можливості обмежені наявністю послуг у громаді. Відсутність підтриманого проживання, мобільних паліативних команд або достатньої кількості годин догляду не може бути компенсована лише роботою таких фахівців. Також гостро стоїть питання житла — без транзитного житла та адаптації помешкань ветерани не можуть жити самостійно.

Міжнародний досвід показує, що окремої ветеранської системи довготривалого догляду немає. У країнах, як Данія, Нідерланди, США, Канада та Велика Британія, ветерани користуються загальною системою догляду з додатковими гарантіями та навігацією. Наприклад, у Нідерландах існує єдина точка входу та закріплений координатор, у США ветерани можуть отримувати персональний бюджет для вибору послуг.

У Концепції державної політики щодо ветеранів, розробленій Коаліцією громадських організацій, закладено принцип інтеграції потреб ветеранів у загальну систему без створення окремої ветеранської медицини.

Для створення системи довготривалого догляду в Україні необхідні п’ять кроків: закріпити поняття довготривалого догляду в законодавстві з визначеннями та стандартами; надати кейс-менеджерам реальний мандат і ресурси; визнати житло частиною континууму догляду; перейти від фінансування установ до фінансування послуг із можливістю закупівлі в недержавних надавачів; запровадити незалежний моніторинг якості соціальних послуг.

Система довготривалого догляду в Україні з’явиться, але наразі залишається відкритим питання, чи це буде мережа послуг у громадах, чи мережа ліжок в інтернатах.