Українське суспільство не може ігнорувати мовне питання, оскільки воно безпосередньо пов’язане з безпекою та виживанням держави. Про це йдеться в аналітичному матеріалі Obozrevatel, де наголошується: Росія використовує російську мову як інструмент агресії та виправдання вторгнення в Україну.

На думку автора, російська мова в Україні не існує ізольовано — за нею стоїть держава-агресор, яка не лише окупувала частину територій, а й виправдовує це «захистом російськомовних». У матеріалі згадуються слова Володимира Путіна під час анексії Криму у 2014 році, коли він заявив: «І першим на черзі був, звісно, Крим, російськомовний Крим. У зв’язку з цим жителі Криму і Севастополя звернулися до Росії із закликом захистити їхні права і саме життя… Звісно, ми не могли не відгукнутися на це прохання». Також Путін підкреслював, що більшість населення Криму — росіяни або ті, хто вважає російську рідною.

У статті проводиться порівняння з європейськими країнами, де співіснують кілька офіційних мов, зокрема Бельгією, Фінляндією та Швейцарією. Автор наголошує, що ці приклади не є релевантними для України, оскільки в жодній із цих держав мова не використовується сусідньою країною як привід для агресії чи анексії. Натомість наводиться приклад Ірландії, де після століть колонізації англійська витіснила гельську, і навіть після здобуття незалежності відновити мову повністю не вдалося. Це, на думку автора, є застереженням для України.

Країни Балтії — Литва, Латвія та Естонія — після відновлення незалежності свідомо обмежили використання російської мови в освіті та державному управлінні, розуміючи, що інформаційний простір колишньої імперії — це загроза для суверенітету. Москва роками звинувачувала їх у дискримінації, але саме мовний бар’єр допоміг їм вистояти.

У матеріалі також аналізується радянська мовна політика щодо України: українську мову навмисно зводили до статусу фольклору, тоді як російська залишалася мовою науки, кар’єри та державного управління. Це формувало у суспільства комплекс меншовартості.

«Кремль діє за відвертою доктриною: Росія закінчується там, де закінчується російська мова», — йдеться у статті.

Як приклад протилежної мовної політики наводиться Ізраїль, де після створення держави вдалося відродити іврит як єдину національну мову, що стало основою для консолідації нації.

Автор підкреслює: питання російської мови в Україні — це не питання побутового комфорту, а питання виживання держави. Вихід із російського мовного простору має бути таким же безкомпромісним, як і вихід із військово-політичної орбіти Росії. Теза про те, що мовне питання можна відкласти до завершення війни чи подолання корупції, є хибною, оскільки нація об’єднується навколо спільних цінностей, культури та мови.