Війна Росії проти України стала не лише випробуванням для армії, а й каталізатором трансформації самої української державності. Як пише zn.ua, нинішня війна зміцнила зовнішню безпекову спроможність України, але водночас виявила суперечності у внутрішньому управлінні та інституціях.

Війна як рушій державотворення

За класичною теорією Чарльза Тіллі, війна створює державу через мобілізацію ресурсів, податки та розвиток адміністративного апарату. В сучасних умовах, як зазначає історик Сергій Плохій, війна залишається ключовим чинником формування національних держав, хоча цей процес відбувається інакше, ніж у середньовічній Європі. Україна після 1991 року успадкувала гібридний політичний режим із поєднанням формальних інституцій та неформальних мереж впливу. Відсутність ядерного арсеналу, гарантій безпеки та членства в НАТО зробила країну вразливою до агресії з боку Росії. Анексія Криму та війна на Донбасі стали першими етапами трансформації, а повномасштабне вторгнення 2022 року перевело державу у режим екзистенційної мобілізації.

Зміцнення обороноздатності та зовнішніх зв'язків

Україна змогла перетворити Збройні сили на одну з найбоєздатніших армій Європи, розвинула власне виробництво дронів і боєприпасів, а також створила систему оборони, здатну стримувати значно більший російський військовий потенціал. Війна також прискорила інтеграцію України до європейської спільноти: ЄС відкрив економічні, політичні та військові кордони для українців, надавши статус кандидата та розпочавши передвступні переговори. Водночас агресія Росії призвела до її ізоляції від Європи.

Внутрішні виклики та роль суспільства

Попри зміцнення оборонної та політичної спроможності, внутрішня інституційна якість залишається суперечливою. Зросли оборонні видатки та централізація влади, але ключові рішення дедалі більше концентруються в офісі президента, а не у формальних інституціях. Значна частина ресурсів надходить із-за кордону, що формує "зовнішньо підживлену" державну спроможність і посилює залежність від західної підтримки. Відсутність довгострокової воєнної стратегії та нестабільність іноземної допомоги призводять до потрясінь у оборонній кампанії.

"Держава може ставати сильнішою у здатності примушувати, але слабшою з погляду легітимності."

Війна посилила роль громадянського суспільства: волонтерські мережі та фонди компенсують обмежені можливості держави, забезпечуючи армію та підтримуючи переселенців. Однак, у мирний час така модель не може замінити ефективні державні інституції. З часом емоційна єдність суспільства зменшується, а баланс між добровільною співпрацею та директивним управлінням зміщується у бік останнього.

Висновки

Україна навчилася воювати, але процес управління собою залишається складним і нелінійним. Війна зміцнює обороноздатність і сприяє євроінтеграції, але водночас посилює залежність від зовнішньої підтримки та створює виклики для внутрішньої легітимності й ефективності державних інституцій. Вимоги західних партнерів щодо демократії, верховенства права та боротьби з корупцією можуть стати стимулом для інституційної консолідації, якщо залежність від Заходу перетвориться на механізм зміцнення держави.