Президент Росії Володимир Путін веде країну до міжнародної ізоляції та економічного занепаду, жертвуючи інтересами Росії заради імперських амбіцій і знищення України.

Затятість Путіна у знищенні української державності виходить за межі раціональності. Хоча логічно було б уникати рішень, що підривають економіку, послаблюють обороноздатність і прискорюють демографічний занепад, він ігнорує ці фактори. Для нього існування незалежної України — це історична, політична та особиста проблема, що потребує радикального вирішення.

Путін сформував власну історичну концепцію, згідно з якою українська державність — результат історичних помилок і зовнішнього втручання. Він вважає росіян і українців «єдиним народом», а окрему українську націю — штучним утворенням ворогів Росії. Ця псевдоісторична інтерпретація стала основою політичного світогляду Кремля і визначає ставлення до України.

Імперські амбіції Путіна базуються на переконанні, що розпад СРСР — найбільша геополітична катастрофа XX століття. Відновлення імперського статусу Росії і повернення колишніх радянських територій — його історична місія. Україна у цьому контексті є ключовим елементом регіональної гегемонії, а її незалежність Кремль сприймає як крах імперського проекту.

Крім історичних і ідеологічних чинників, Кремль боїться політичного прикладу демократичної України. Демократичний розвиток сусідньої держави ставить під сумнів безальтернативність тоталітарного режиму в Росії. Саме тому українське питання має для Кремля символічне значення, що виходить за межі звичайної геополітичної конкуренції.

Після початку повномасштабної війни Росія зіткнулася з різким погіршенням відносин із багатьма країнами, санкціями, виходом міжнародних компаній і втратою доступу до передових технологій. Хоча співпраця з деякими державами пом’якшує наслідки, довгострокові виклики залишаються суттєвими, особливо у сфері науково-технологічного розвитку.

Демографічна ситуація в Росії також погіршується через старіння населення, низьку народжуваність, війну, мобілізацію та еміграцію. Це послаблює економічний потенціал, ринок праці та обороноздатність країни.

Велика частина ресурсів спрямовується на військові потреби, що призводить до скорочення інвестицій у цивільні сектори, деградації людського капіталу і технологічного відставання. У персоналістичному тоталітарному режимі рішення залежать від переконань однієї особи, що підвищує ризик непропорційних витрат заради політичних цілей.

Путін сприймає українську державність як фундаментальне заперечення власної історичної концепції і загрозу стабільності режиму. Тому економічні, дипломатичні, технологічні та демографічні втрати Росії є прийнятною ціною за реалізацію цього політичного проекту. Жодні компроміси чи поступки не входять у плани російського диктатора, що залишається незрозумілим для Заходу.