Активізація військової операції США проти Ірану та відновлення бойових дій у Перській затоці піднімають питання про можливу участь союзників у конфлікті, зокрема Китаю. Пекін демонструє стриманість у військовому втручанні, зважаючи на стратегічні, економічні та воєнні чинники, які визначають його зовнішню політику.

Китай обирає мирний розвиток і дипломатію, що відображено в концепції «Спільнота єдиної долі людства», проголошеній Сі Цзіньпіном у 2013 році. Ця концепція передбачає відмову від застосування сили та просування нового міжнародного порядку на основі взаємовигідної співпраці. У Білій книзі Державної ради КНР «Глобальна спільнота спільного майбутнього: пропозиції та дії Китаю» (2023) наголошується на незалежній мирній зовнішній політиці, протидії гегемонізму та невтручанні у внутрішні справи інших держав.

Економічна ініціатива «Один пояс, один шлях» та інші глобальні проєкти Китаю мають підтримку понад 150 держав і 30 міжнародних організацій, а також отримали визнання в резолюціях ООН. Водночас Пекін посилює свій вплив у системі ООН, збільшуючи внесок до бюджету організації з менше ніж 1% у 2000 році до 20% у 2025 році, ставши другим найбільшим донором після США. Американський Аналітичний центр Стімсона відзначає, що Китай дедалі активніше використовує ООН для просування власних стратегічних інтересів.

З економічної точки зору, Іран і Венесуела є важливими постачальниками нафти для Китаю, але їхня частка у загальному імпорті не критична — відповідно близько 13,4% та 4%. Китай має стратегічні запаси понад 1 млрд барелів, що забезпечує понад 100 днів імпорту, і може переорієнтувати закупівлі на інших постачальників, зокрема Саудівську Аравію та Росію. Військова підтримка Ірану чи Венесуели могла б погіршити відносини з США, що завдало б значних економічних збитків.

Щодо військових можливостей, Китай має найбільшу армію в Індо-Тихоокеанському регіоні та найбільший корабельний склад у світі, але здатність проєктувати військову силу далеко за межі регіону обмежена. Відстань до Ірану становить близько 6,5 тис. морських миль, а до Венесуели — приблизно 11,5 тис., що ускладнює ефективне використання військово-морських сил. Китайське законодавство не передбачає застосування армії для захисту союзників, а офіційна військова доктрина декларує оборонний характер, дозволяючи застосування сили лише у разі нападу.

Експерт із зовнішньополітичних питань Центру Разумкова Серафим Сич, який спеціально для Укрінформу прокоментував ці аспекти, підкреслює, що стратегічна мета Китаю — формування міжнародного порядку з провідною роллю КНР до 2049 року, що вимагає збереження іміджу мирної держави, яка відкидає політику сили.