Володимир Винниченко, підпис якого стоїть під усіма ключовими Універсалами Центральної Ради, очолював перший український уряд і став головою Директорії, сьогодні викликає суперечки через свої політичні погляди. Навесні 2026 року очільник Львівської ОВА Максим Козицький запропонував перейменувати вулицю Винниченка у Львові, аргументуючи це тим, що Винниченко виступав за автономію України у складі Росії, а не за повну незалежність, критикував самостійників і був проти створення окремої української армії. Львівська міськрада не ухвалила повного перейменування, але частину вулиці, що прилягає до будівлі ОВА, назвали на честь Андрія Парубія.

Винниченко народився 1880 року на Херсонщині в родині наймита. Здобувши освіту в Єлисаветградській гімназії та Київському університеті, він почав революційну діяльність і став одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. Паралельно з політикою Винниченко здобув славу одного з найпопулярніших українських письменників початку ХХ століття, автором психологічних драм і творів, що відкривали теми моралі та особистої свободи.

Після Лютневої революції 1917 року Винниченко повернувся до Києва і став заступником голови Центральної Ради, а згодом очолив Генеральний секретаріат – перший український уряд. Він вів переговори з Тимчасовим урядом Росії, наполягав на автономії України у федерації демократичної Росії, що відповідало соціалістичним поглядам УСДРП. Проте його позиція викликала конфлікти з прихильниками повної незалежності, зокрема з Симоном Петлюрою, який підтримував створення окремої української армії.

Після падіння Центральної Ради і встановлення гетьманату Павла Скоропадського Винниченко очолив опозиційний Український національний союз і брав участь у створенні Директорії, ставши її першим головою у грудні 1918 року. Однак через розбіжності з Петлюрою щодо курсу держави він пішов у відставку вже у лютому 1919 року і виїхав за кордон.

У еміграції Винниченко продовжував політичну діяльність, заснував Закордонну групу українських комуністів і відкрито називав себе марксистом. У 1920 році він намагався домовитися з більшовицькою владою про збереження української автономії, але ця спроба провалилася. З кінця 1920-х жив у Франції, присвятившись літературі та малярству, і не зміг повернутися в Україну навіть перед смертю. Його постать залишається суперечливою: для одних – батько української державності, для інших – ідеаліст, чиї соціалістичні погляди заважали розбудові незалежної України.