23 липня Міністерство закордонних справ затвердило комунікаційну стратегію на 2026—2030 роки, яка визначає, як Україна говоритиме із зовнішнім світом у наступні п’ять років. Цей документ відрізняється від попередніх тим, що базується на досвіді повномасштабної війни, яка змінила підходи до комунікації.
Головне завдання стратегії — утримувати голос України в центрі уваги глобальних аудиторій. Війна триває надто довго, щоб залишатися постійною темою для всіх світових медіа, тому боротьба за увагу стає дедалі гострішою. Стратегія систематизує цю роботу, визначаючи, хто і коли має говорити, у якому форматі і з якою швидкістю. В її центрі — Департамент публічної дипломатії та стратегічних комунікацій МЗС, який об’єднує відділи публічної дипломатії, інформаційної політики, цифрової дипломатії та стратегічних комунікацій.
Окрім МЗС, у стратегії вводиться поняття «комунікаційної спільноти», до якої входять Центр стратегічних комунікацій, Український інститут, Дипломатична академія, агентство «Укрінформ», Мультимедійна платформа іномовлення, телеканал Freedom, United24 Media, а також народні депутати, подружжя дипломатів і світове українство. Це створює мережу, де різні учасники звертаються до різних аудиторій і говорять їхніми мовами, але водночас ускладнює збереження єдиної лінії.
Стратегія чітко регламентує швидкість кризового реагування: на реакцію в соцмережах відводиться 1–5 хвилин, у традиційних медіа — 20–40 хвилин, а перше спростування фейку має з’явитися протягом години, розгорнута відповідь — до чотирьох годин. Запропоновано алгоритм «МАСК» (мета, аудиторія, сигнал, контекст) для підготовки повідомлень, а також наголошено, що краще випереджати кризу, ніж наздоганяти її.
Принцип «one voice» передбачає, що офіційні представники мають передавати несуперечливі сигнали, але не означає однакових слів. Дипломати можуть говорити різними голосами, адаптуючи повідомлення під аудиторії, а парламентарі чи представники українських громад — звертатися до різних середовищ. Водночас це вимагає постійної координації, щоб уникнути розбіжностей у кризові моменти.
Стратегія також фіксує бойкот державним медіа Росії та країн, які підтримують агресію, забороняючи офіційним спікерам брати участь у їхніх форматах. Це оформлено як правило, а не ситуативний вибір, адже російські медіа використовують появу українських посадовців для легітимації пропаганди.
Хоча документ розрахований на 2026—2030 роки, його наративні рамки мають переглядати щороку через швидкі зміни інформаційного середовища. Згадується також необхідність враховувати появу нових технологічних інструментів, зокрема штучного інтелекту, хоча ця частина тексту не завершена. Водночас у стратегії менше уваги приділено внутрішній витривалості команди, кадровому резерву та запобіганню вигоранню, що є важливими для підтримання високого темпу роботи у різних часових поясах.
Проаналізувавши документ, оглядач Єгор Брайлян на «Детекторі медіа» підкреслює, що стратегія відображає зрілість системи комунікації України в умовах війни, де швидкість і координація стали обов’язковими умовами роботи.