Збільшення суспільної недовіри до влади та множення паралельних недержавних структур загрожує державності. Мітинги стали яскравим прикладом, де довіра до держави як справедливого посередника вкрай низька. Коли офіційні інституції відгороджуються стіною, суспільство створює паралельну реальність для виживання. Волонтерські фонди беруть на себе логістику та забезпечення бригад, приватний мілтек — розробку військових технологій, а громадські організації — міжнародну адвокацію. Це допомагає тактично, але стратегічно держава втрачає довіру й підзвітність, стаючи вразливою навіть без війни.
Кадрова криза загрожує системі зсередини. Проєкт Ліфт, національний кадровий портал, запущений командою Володимира Зеленського, мав швидко виводити нові кадри у владу, але тепер він фактично зупинився. Ще до повномасштабного вторгнення, але після перших відставок через соцмережі та відеозвернення президента, автор статті Богдан Логвиненко попереджав, що така Human Capital політика доведе країну до краю прірви. Вже звільнили багатьох — від уряду Гончарука до генпрокурора Рябошапки, а також Олександра Кубракова, Вадима Пристайка. Президент навіть звільнив усіх обласних воєнкомів ТЦК, але це не вирішило проблеми. Найефективніші менеджери не хочуть ризикувати репутацією в системі, яка може їх знехтувати через політичні інтриги. Юлія Свириденко відмовляється йти в посли, ключові військові інституції очолюють тимчасові виконувачі обов’язків. Євген Хмара вдруге рятує президента, закриваючи своїм авторитетом управлінські провали.
Інституційна криза — найскладніша і найменш усвідомлена. Вона почалася з руйнування культурних і освітніх інституцій командою президента. Зокрема, знищення суб’єктності Довженко-Центру, призначення ручної директорки в Держкіно, справи проти Федів з Українського культурного фонду. Ламали те, що працювало, а кишенькові інститути залишалися непорушними, бо були зручними виконавцями ручних рішень. Для влади інституції — загроза, тож вона надає перевагу кільком менеджерам на Банковій, які вирішують усе вручну. Але якщо ці менеджери посваряться або втратять зв’язок із реальністю, держава опиниться в кризі. Зараз ми саме в такій точці.
Криза між Генштабом і Міністерством оборони триває десятиліттями. За законом цивільний міністр оборони має керувати військово-політично та контролювати головнокомандувача, але в системі ручного управління інституційний вплив Міноборони розмивається. Посади стають номінальними, а військові отримують політичні вказівки в обхід міністерств. Відповідальність розпорошується або ніхто її не бере, бо за неї можна отримати покарання.
Протести, народні віче, майдани — це прояв прямої демократії, на яку суспільство заслуговує. Вона триватиме, доки ми не навчимося брати ширшу відповідальність, будувати інституції, поважати людей і цінувати суспільство, не перетворюючи владу на віддалений царизм, але й не даючи їй відірватися від народу. Автор дякує кожному, хто не мовчить і бореться за цю демократію, не даючи країні скотитися в тоталітаризм.
Про це пише журналіст і засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.