Євроатлантичний простір, що сформувався в умовах Холодної війни, сьогодні переживає глибоку трансформацію через зміну геополітичних пріоритетів США та європейських країн. Після розпаду соцтабору та «кінця історії» НАТО втратило первинний сенс, а нові виклики, такі як війна з тероризмом і боротьба з наркотрафіком, не змогли повністю замінити колишню роль Альянсу. З другої половини 2010-х стало очевидно, що інтереси Старого і Нового світу розходяться, що підтвердив «Поворот до Азії» США у 2011 році та посилення протистояння з Китаєм.

Розбіжності між США і Європою загострилися після кризи 2008 року та першої каденції Дональда Трампа, який вимагав від європейських союзників збільшити оборонні витрати до 4 % ВВП. Це мало на меті зняти з США частину відповідальності за безпеку Європи та підтримати американський військово-промисловий комплекс. Під час війни Росії проти України ця проблема стала ще гострішою: деякі країни НАТО планують збільшити оборонні бюджети до 5 % ВВП, тоді як США зменшують військову присутність у Європі. Одночасно зовнішньополітичний волюнтаризм Трампа ускладнює координацію між союзниками.

Ерозія євроатлантичного простору знижує політичну суб’єктність НАТО і породжує сумніви у здатності Альянсу виконати статтю 5 у разі агресії проти його членів. Це підвищує ризик поширення російської агресії на інші країни, особливо у Балтії. Міністр оборони США Піт Гегсет 18 червня 2026 року оголосив про концепцію «НАТО 3.0», яка передбачає «неліберальну гегемонію»: внески США до бюджету НАТО будуть залежати від виконання європейцями зобов’язань з оборонного фінансування, а європейський захист оголошено виключно «європейською проблемою».

Європейські країни прагнуть стати «світовим регулятором», проте відстають у технологічній гонці з США та Китаєм. Вони не готові жертвувати відносинами з Китаєм заради підтримки американської гегемонії, а головною загрозою вважають Росію. У США ж зберігається ідея «дипломатії трикутника» — відривати Москву від Пекіна, що через залежність Росії від Китаю видається малоймовірним.

Для України євроатлантичний простір залишається ключовим напрямом зовнішньої політики. Інтеграція в НАТО та ЄС необхідна для безпеки та економіки, особливо в умовах російської агресії та демографічно-фінансової нерівності з РФ. Проте політична дезінтеграція євроатлантики створює ризики для довгострокової стратегії України щодо гарантій безпеки.

Системною загрозою для України є втрата підтримки традиційних європейських політичних сил і зростання впливу неліберальних рухів, які часто демонструють прихильність або нейтральність до Росії та виступають проти підтримки України. Хоча поразка неліберальних сил в Угорщині 2026 року послабила їх, структурні ризики залишаються через зміни в західних суспільствах — старіння населення, кризу медіа, нерівність, проблеми з міграцією та залежність від російських енергоносіїв. Росія неодноразово підтримувала окремі неліберальні сили у євроатлантиці, що підсилює загрозу для єдності Альянсу та підтримки України.