Останні події навколо звільнення Михайла Федорова викликали масштабні суспільні протести, що свідчить про гостре невдоволення громадян через хаос у кадрових призначеннях та звільненнях у владі.
Федоров був одним із ключових творців сучасної системи політичної комунікації в Україні. Ця система формувала порядок денний, створювала мережі підтримки, масштабувала потрібні наративи та поступово перетворювала парламент на орган, який здебільшого оформлює вже ухвалені рішення. Вона також навчилася працювати з ботомережами, алгоритмами соціальних мереж і громадською думкою. Проте тепер один із творців цієї системи став її жертвою.
У публічному просторі Федоров виглядає переконливіше за свого попередника Олександра Сирського — молодий, сучасний цифровий менеджер проти військового старої школи. Суспільна підтримка традиційно на боці прогресивного, однак виникає питання, чому всі успіхи України на війні приписують виключно Федорову, тоді як держава тримається на багатьох людях і колективних зусиллях.
Журналістка Зоя Казанжи, авторка аналізу, наголошує, що не варто ототожнювати нинішні протести з іншими випадками, зокрема зі звільненням Залужного чи Малюка, які не викликали подібної суспільної реакції. Вона звертає увагу на те, що справжнє суспільне обурення може бути спрямоване в політично вигідне русло. Казанжи підкреслює, що Офіс президента, який раніше демонстрував високий рівень управління політичними процесами, навряд чи міг не передбачити таку реакцію.
Авторка закликає не перетворювати популярних фігур на недоторканних героїв і не приписувати одній людині всі перемоги держави. Вона наголошує на важливості критичного мислення не лише у випадках незгоди з владою, а й тоді, коли влада пропонує нових героїв. Зоя Казанжи застерігає від створення культу особистості, адже "культ — це точно не про демократію". Вона наголошує, що коли емоції замінюють аналіз, виграють не громадяни, а ті, хто вміє керувати цими емоціями, і Україна вже має сумний досвід таких сценаріїв.