У 1949 році уряд Нідерландів визнав незалежність Індонезії, відмовившись від тактики випаленої землі після військових злочинів 1947–1948 років і міжнародного тиску. Це рішення стало важливим прецедентом і каталізатором процесу деколонізації в Азії та Африці.

Піком глобального впливу Індонезії стала конференція в Бандунзі у квітні 1955 року, що зібрала лідерів країн, які виступали за деколонізацію і неприєднання до блоків Холодної війни. Серед центральних фігур були президент Індонезії Сукарно, премʼєр Індії Джавахарлал Неру, премʼєр КНР Чжоу Еньлай і президент Єгипту Гамаль Абдель Насер. Конференція проголосила десять засад (Daśasīla) деколонізації, серед яких повага до суверенітету, територіальної цілісності та відмова від втручання у внутрішні справи інших країн. Ці засади стали основою Руху неприєднання, який закликав триматися осторонь глобального протистояння між США та СРСР.

Учасники конференції засудили старі й нові форми колоніалізму та імперіалізму, а також запропонували ідею співпраці Південь-Південь, яка передбачала переорієнтацію глобальних ринків на країни Глобального Півдня. Саме з Бандунзької конференції бере початок концепт Глобального Півдня, що нині широко використовується в міжнародних наукових дослідженнях.

Конференція сприяла незалежності понад сотні колишніх колоній, особливо в Африці, ставши протилежністю Берлінської конференції 1884–1885 років, яка закріпила колоніальний поділ Африки. Якщо Берлін означав право сили у визначенні кордонів, то Бандунг проголосив право на самовизначення.

Незважаючи на декларацію неприєднання, процес деколонізації швидко набув лівих ідеологічних рис, зокрема неомарксистських ідей, що відображалося у працях західних інтелектуалів, таких як Жан-Поль Сартр і Франц Фанон. Сартр у передмові до книги Фанона "Грішні душі" писав: "Якщо вона переможе, національна революція (у колоніях) буде соціалістичною; якщо її рух зупинять... нова держава... залишиться в руках імперіалістів". Фанон, у свою чергу, обґрунтовував необхідність антиколоніального насильства як катарсису для подолання колоніального гніту.

Ці ідеї вплинули на постколоніальні рухи, але також спричинили спіраль насильства, що згодом руйнувала країни, які звільнялися від колоніального панування. Аналогії з історією українських визвольних змагань через призму фанонізму допомагають краще зрозуміти боротьбу УПА як антиколоніальну, хоча і не виправдовують застосоване нею насильство.

У 1959 році Кубинська революція, яка увійшла в радянську орбіту, стала прикладом боротьби з "американським нео-імперіалізмом" і показала, що країни неприєднання можуть отримувати підтримку від СРСР. Президент Індонезії Сукарно у 1965 році вивів країну з ООН і зблизився з Китаєм та СРСР, поєднуючи націоналізм, комунізм і релігію, що нагадує політичні маневри Володимира Путіна в Росії.