28 серпня Міністерство оборони Італії офіційно повідомило про залучення колишнього міністра оборони України Михайла Федорова як радника з питань оборонних інновацій. Як зазначається, його консультації стосуватимуться дронів, безпілотних систем, протиповітряної оборони, технологічних рішень, оборонної екосистеми та впровадження експериментальних розробок у серійне виробництво. Це саме ті сфери, які визначають обороноздатність України, і до яких міністр оборони воюючої держави має доступ на глибшому рівні, ніж будь-який приватний експерт.
За словами українських посадовців, Федоров працюватиме позаштатно, залишатиметься в Україні та не передаватиме державної таємниці чи секретних документів. Однак, як наголошує Віктор Ягун, директор Агентства з реформування сектору безпеки, у сучасній війні секретна інформація — це не лише документи з грифом "таємно". Достатньо кількох фраз від людини, яка знає реальний стан ППО, ефективність систем, слабкі місця виробництва чи перспективні програми, щоб така інформація стала ціннішою за сотні сторінок документації.
"Система безпеки не може будуватися на формулі 'ми йому довіряємо', тому що державна безпека взагалі не повинна залежати від особистої довіри", — підкреслює Ягун.
Федоров також заявив про намір отримати аналогічні консультативні ролі у США та Франції, паралельно працюючи над створенням приватного фонду оборонних технологій, залученням американського капіталу та інвестуванням у військові стартапи, робототехніку, дрони-перехоплювачі, ракетні системи й штучний інтелект. У цьому контексті виникає питання: де проходить межа між професійною експертизою та службовою інформацією, і хто контролює її використання?
З юридичної точки зору, робота радником у Міноборони Італії не є державною зрадою, оскільки для цього потрібні умисні дії на шкоду Україні. Проте, як наголошує автор, існує Закон України "Про державну таємницю", система експортного контролю та відповідальність за незаконне розголошення інформації. У технологічній війні навіть консультації можуть мати стратегічну цінність, і це повинні враховувати не лише в Міноборони, а й у СБУ.
Між Україною та Італією діють угоди про захист секретної інформації, однак союзництво не скасовує режим секретності. У професійній розвідці діє принцип "необхідність знати", і навіть найближчі партнери отримують лише той обсяг інформації, який визначає держава, а не окрема особа.
На думку Ягуна, питання полягає не лише у Федорові, а у відсутності чітких правил щодо роботи колишніх високопосадовців із критично важливою інформацією після звільнення. Чи проходять вони обов'язковий security debriefing, чи визначається перелік інформації, яку не можна використовувати у подальшій діяльності, чи існує "період охолодження" перед роботою на іноземні уряди чи оборонні компанії — ці питання залишаються відкритими.
Україна за роки війни накопичила унікальний військовий досвід і технології, які не можуть автоматично ставати приватним активом чиновника після звільнення. Цим досвідом потрібно ділитися із союзниками, але лише за державними правилами та в інтересах України. Якщо таких правил немає або вони не працюють, це створює інституційну вразливість держави, незалежно від прізвища конкретного екс-чиновника.