Улітку 1941 року, під час Другої світової війни, Київ став ареною однієї з наймасштабніших битв між двома тоталітарними режимами — нацистською Німеччиною та СРСР. Як описує британський історик Джонатан Тріґґ у своїй книзі, саме тут зійшлися мільйонні армії, а учасники подій залишили свідчення про катастрофічний перебіг боїв.
Після початкових перемог нацистів, начальник Генерального штабу сухопутних військ Німеччини Франц Гальдер уже в липні 1941 року був переконаний у перемозі над СРСР. Однак через п’ять тижнів він визнав, що німці недооцінили радянський потенціал: «Стає дедалі очевидніше, що ми недооцінили російський Колосс...». За словами Гальдера, радянські війська, попри втрати, постійно поповнювалися новими дивізіями, навіть якщо вони були погано оснащені. Водночас Ставка Верховного головнокомандування СРСР провела реорганізацію армії, скоротивши чисельність дивізій і артилерії, але завдяки масовій мобілізації змогла створити понад 170 нових стрілецьких і кілька десятків танкових дивізій за короткий час.
«Зважаючи на слабкість наших сил і нескінченний простір, ми ніколи не досягнемо тут успіху», — записав Гальдер у серпні 1941 року.
Гітлер, побачивши концентрацію радянських військ навколо Києва, вирішив змінити стратегію: замість наступу на Москву наказав оточити й знищити Південний і Південно-Західний фронти Червоної армії під командуванням Семйона Будьонного. Це мало стати найбільшим оточенням війни, яке, на думку німецьких генералів, могло б зламати опір СРСР. Для цього 2-га танкова група була перекинута на південь, а битва за Київ стала ключовою в кампанії.
Оборона Києва тривала в умовах жорстоких боїв і масової мобілізації місцевого населення для будівництва укріплень. За свідченнями учасників, зокрема Ганса Рота, німецькі війська просувалися повільно, стикаючись із багаторівневою обороною, мінними полями, дотами та постійними контратаками. Втрати були значними з обох сторін, а німецькі частини поступово виснажувалися. Рот описував, як його підрозділ був майже знищений під час радянських атак, а жорстокість боїв вражала навіть досвідчених солдатів: «Я не памʼятаю подробиць бійні... ми бігли вперед, наче одержимі вбивством маніяки. Ми стріляли, різали, били. Моя сорочка розірвана, руки й коліна кровоточать, уся форма в крові. На лівому черевику — шматок розтоптаного мозку. Я блюю... мені паморочиться у голові, мене трусить».
Як зазначає Тріґґ, рішучість радянських солдатів битися до кінця сприймалася німцями не як прояв мужності, а як ознака «расової неповноцінності», що лише підсилювало жорстокість протистояння. Битва за Київ стала символом катастрофічного зіткнення двох тоталітарних систем, а її перебіг і свідчення учасників дають змогу зрозуміти масштаби трагедії, яка розгорнулася на українській землі в 1941 році.