Військовий з Маріуполя, який побажав залишитися анонімним через безпеку матері, поділився досвідом чотирьох років у російському полоні. Після звільнення він лише п’ять місяців на волі й досі відновлюється від пережитого. В інтерв’ю він розповів про оборону міста, перебування в Оленівці, умови утримання, катування та те, як йому вдається повертатися до життя.

Віктор, корінний маріуполець, до війни працював на заводі «Азовсталь» і займався впровадженням економічних рішень для підприємства. Згодом він вирішив змінити життя, вступив до Національної гвардії України, де отримав посаду начальника складу автозапчастин. Його служба була пов’язана з обліком майна, а не бойовими діями.

З початком повномасштабного вторгнення Росії Віктор повернувся до військової частини й долучився до оборони «Азовсталі». Він згадує, як спочатку намагалися вести облік майна, але після перших авіаударів це стало неможливим. Віктор перебував у бункері під доменним цехом, допомагав підрозділам, які виконували бойові завдання, і разом з іншими оборонцями переживав нестачу їжі та боєприпасів.

У травні 2022 року, після наказу про вихід у полон, Віктор разом з іншими військовими потрапив до рук росіян. Він розповідає про перші години полону, коли полонених змушували здавати речі, а охоронці погрожували розправою за спробу втечі. У бараках Оленівської колонії панували голод, холод і антисанітарія. Віктор згадує, що найбільше виснажувала невідомість: «Вже зараз я розумію, що ми були не облікованими військовополоненими і могли нас просто прикопати там — і все».

Після теракту в Оленівці його етапували до СІЗО в Старому Осколі, де він зазнав жорстоких побиттів під час допитів. Віктор обрав тактику «випадати на дурня» — стверджував, що нічого не знає і не брав участі у бойових діях. Після дев’яти місяців його перевели до іншої колонії, де тиск і катування тривали. Особливо складним був період після заяви Володимира Путіна про можливість залишення полонених у Росії: Віктора били за наполягання на обміні, а за відмову зректися присяги його кидали до «прес-хати» — камери з особливим режимом.

«Я ні на що не сподівався. Просто читав молитви», — зізнається Віктор, розповідаючи про те, що допомагало йому вижити в полоні.

Зараз Віктор поступово повертається до життя, але досвід полону залишив глибокий слід. Він також вирішив боротися з корупцією та допомагати іншим ветеранам, які пережили полон.