Валентин, відомий під позивним «Валідол», три роки прожив на окупованій Херсонщині, вивіз сім’ю, а після мобілізації став навідником танка у 160-й окремій механізованій бригаді. Про його історію розповіли у самій бригаді.

Валентин родом із колишнього Голопристанського району, неподалік Тендрівського лиману та Чорного моря. До початку війни він разом із дружиною обробляв невелику ділянку землі, жив у курортному районі й будував плани на майбутнє. Однак із приходом окупації головним завданням для нього стало вивезти родину на безпечну територію. «Три роки я прожив на окупованій території. Було важко, але найважливішим для мене залишалося одне — вивезти сім’ю. Я це зробив», — розповідає Валентин.

Після евакуації він оселився на півдні України, працював дорожником, але після госпіталізації був мобілізований. За фахом місця не знайшлося, тож Валентин погодився спробувати себе у танкових військах. Під час відбору його запитали, чи має досвід у комп’ютерних іграх, і, почувши, що він грав у танки, запропонували стати навідником. «Мені відповідають: „Годишся на навідника“. Так я опинився у 160-й бригаді», — згадує він.

Підготовку Валентин проходив уже після мобілізації. Навчання було інтенсивним: за короткий час потрібно було засвоїти великий обсяг інформації. Тепер він працює навідником танка, хоча, за його словами, попереду ще багато чого треба вчитися. «Але свою справу я вже знаю», — додає Валентин.

Робота навідника передбачає не лише натискання на спуск: необхідно знайти ціль, визначити параметри стрільби, підготувати озброєння й разом із екіпажем уразити ціль із мінімальної кількості пострілів. Сучасні екіпажі часто працюють у зв’язці з дронами, які допомагають знаходити цілі та коригувати вогонь.

Свій позивний Валентин сприймає з гумором. Він каже: «Для своїх я — пігулка радості. А ще валідол лікує серце. Для ворога ж у мене є свій варіант — анти-валідол. Його я вже відправляю з танка. Після такої пігулки, кажуть, більше нічого не болить».

Попри нову професію, Валентин часто думає про дім. У нього троє дітей — два сини й донька. Найбільше він хоче, щоб після війни вони побачили Херсонщину такою, якою пам’ятає її він.

«Щоб Чорне море для них було морем, а не лінією фронту. А поки я навідник. Моя робота зараз — стояти за своє. За свою сім’ю, за своїх хлопців і за той дім, який я одного дня хочу побачити вільним», — підсумовує Валентин.