Концепція бункерів і бомбосховищ у світі пройшла шлях від засобу порятунку під час воєн до забутої спадщини, яку перетворювали на музеї чи артпростори, і знову повернулася до актуальної потреби через нові загрози. Як повідомляє "Укрінформ", російсько-українська війна та ризики кліматичних катастроф змусили країни переглянути підходи до цивільного захисту.

Перші спеціалізовані укриття для цивільного населення почали з’являтися у Європі між двома світовими війнами. Причиною стало усвідомлення, що бойова авіація може не лише атакувати фронт, а й завдавати ударів по містах, змушуючи людей ховатися у підвалах чи метро. Урядові комітети з цивільної оборони виникли у Великій Британії, Німеччині та Франції ще у 1920-х, а масове будівництво бомбосховищ розгорнулося наприкінці 1930-х років. Яскравим прикладом стала Греція, де до початку Другої світової війни в Афінах звели майже 12 тисяч бомбосховищ, які використовували і для захисту людей, і для збереження музейних цінностей.

Під час Другої світової війни масштаби будівництва укриттів зросли в рази. У Німеччині зводили тисячі залізобетонних бункерів, а у Великій Британії, окрім використання метро, родинам безкоштовно видавали збірні "укриття Андерсона" з гофрованої сталі. Їх встановлювали у дворах, а згодом з’явилися й металеві укриття Моррісона для використання всередині будинків. Загалом британцям було видано понад 2 мільйони таких укриттів.

Після війни концепція бункерів змінилася: під час Холодної війни основною загрозою стали ядерна зброя, радіація, хімічна та біологічна атака. Протирадіаційні бункери мали герметичні системи, фільтри повітря та автономне забезпечення. У Швейцарії за законом 1963 року впровадили принцип "кожному громадянину – місце в укритті": збудували понад 360 тисяч бомбосховищ, що перевищує чисельність населення країни. В Албанії, за режиму Енвера Ходжі, спорудили понад 700 тисяч бетонних бункерів – майже по одному на чотирьох жителів. У Фінляндії діє одна з найкращих систем цивільного захисту: понад 50 тисяч бомбосховищ можуть вмістити майже все населення країни.

У США підхід був іншим: держава покладалася на приватну ініціативу. На початку 1960-х, після заклику президента Джона Кеннеді, американці масово будували сімейні укриття, а уряд маркував придатні для захисту підвали та громадські будівлі. Однак до середини 1970-х інтерес до приватних бункерів згас через усвідомлення масштабів можливої катастрофи та зниження напруги у відносинах із СРСР.

Після завершення Холодної війни багато бомбосховищ втратили своє призначення. Їх почали використовувати як музеї, галереї чи клуби. Наприклад, у Берліні Рейхсбанбункер, зведений під час Другої світової, згодом став і радянською в’язницею, і складом, і техно-клубом.

"Жодна бомба не впаде на священну землю великої Німеччини", — заявляв маршал Геринг, однак масові бомбардування змусили країну зводити тисячі укриттів.

Сьогодні, на тлі нових воєнних і природних загроз, тема цивільного захисту знову стала актуальною для багатьох країн.