Українсько-польські історичні суперечки залишаються гострими, і для їхнього подолання потрібно визнати складність минулого обох народів. Про це йдеться в аналітичному матеріалі, опублікованому на Obozrevatel.com. Автор наголошує: важливо не заперечувати факт знищення польського цивільного населення під час Волинської трагедії, визнаючи це воєнним злочином, і не зводити діалог до порівняння кількості жертв. "Вбивство навіть одного поляка лише через його національність — це вже занадто багато. Як і вбивство одного українця через його походження", — підкреслюється в тексті.
Передумови конфлікту
У статті зазначається, що польський публічний дискурс часто подає українське насильство 1943 року як початок трагедії, а польські дії — як відповідь. Однак, за словами автора, цьому передували десятиліття державного тиску на українське населення, що й призвело до ескалації. Волинь, на відміну від Холмщини чи Підляшшя, ніколи не була територією двох рівних за чисельністю народів — українці тут становили абсолютну більшість. Польська політика пацифікації та колонізації, а також обмеження прав українців, спричинили радикалізацію настроїв і взаємне насильство.
Пошук порозуміння
Автор нагадує про історичні спроби примирення, зокрема експеримент Юзефського, який був згорнутий після зміни політичного курсу Польщі. Сьогодні, на думку автора, примирення необхідне для подальшої європейської інтеграції України. Для цього обидві сторони мають визнати: спільна держава в епоху націоналізму була майже неможливою, а українці мали право боротися за власну державність. Вшанування українських націоналістів пов’язане передусім із боротьбою проти окупації, а не з Волинню, як це часто сприймається в Польщі.
"Розмежування першопричин конфлікту і морального виправдання злочинів — це єдиний чесний шлях до взаєморозуміння. Він дозволяє визнати провину без втрати власної історичної суб’єктності", — йдеться у статті.
Як приклад роботи з історичною пам’яттю наводиться досвід Німеччини, де складні постаті, як-от Мартін Лютер, відкрито аналізуються з усіма їхніми суперечностями. Так само і в Україні, на думку автора, потрібно визнавати відповідальність Бандери чи Шухевича за трагедії, не відмовляючись від їхньої ролі у боротьбі за незалежність.
Умови для справжнього примирення
Автор вважає, що справжнє порозуміння можливе лише тоді, коли Польща визнає антиімперську суть українського національного руху, а Україна — засудить воєнні злочини, не боячись втратити власну історичну ідентичність. Україна може визнати злочини проти польського цивільного населення, але має право вважати визвольну боротьбу легітимною. Польща ж, зберігаючи пам’ять про своїх жертв, повинна погодитися, що український рух виник не з ненависті, а з прагнення до державності. Таке подвійне визнання, на думку автора, є ознакою зрілої історичної культури.
Редакція сайту зазначає, що думка автора може не збігатися з позицією редакції, і не несе відповідальності за зміст блогів.