Молодший лейтенант, снайпер Олександр Олівко з позивним «Капелан» загинув 5 вересня 2026 року на бойовій позиції внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Воїна поховали 10 вересня на Алеї Слави Сабарівського кладовища у Вінниці, як він заповідав — у білому вбранні та з білими квітами.

Олександр Олівко народився у Херсоні, згодом переїхав до Вінниці. Після строкової служби займався бізнесом, але своє покликання знайшов у духовному служінні: був пастором у кількох церквах. У 2022 році разом із дружиною Іриною та чотирма дітьми оселився в селі Агрономічне.

З початком війни у 2014 році Олександр став волонтером і капеланом, а з перших днів повномасштабного вторгнення добровільно пішов на фронт. Служив у 1-му штурмовому батальйоні 3-ї окремої штурмової бригади, пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта, став командиром взводу снайперів. Його навчав двоюрідний брат Олександр Миколаєнко («Грек»), який згадував: «Він дуже швидко запам’ятовував, занотовував дуже багато речей... і став одним з найкращих».

Свою майстерність Олександр відточував у реальних бойових виходах, знищуючи ворогів на відстані до 1100 метрів. Він також займався підготовкою снайперів для свого підрозділу та 60-ї окремої механізованої бригади. В одному з інтерв’ю Олександр розповідав про перший бойовий досвід снайпера, а також про те, як віра та позитивний настрій не раз рятували йому життя, зокрема під час боїв у Бахмуті.

«Я як був пастором церкви, так і залишився... Усім, із ким спілкуюся, говорю, що маю чудовий сон, совість моя чиста, я не вбивця. Я захищаю свою країну, свою церкву, батьків. Хочу, щоб вони зустріли старість у рідній країні, нікуди не тікаючи», — згадував Олександр Олівко.

Бойовий шлях «Капелана» пролягав від оборони Київщини до боїв на Запорізькому, Херсонському напрямках і під Бахмутом. За мужність і самовідданість він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медалями «За сприяння обороні Києва» і «За мужність та відвагу».

Справу захисника продовжують його 18-річний син і зять, які також боронять Україну. Побратими й рідні згадують Олександра як людину з добрим серцем, смиренного, богобоязного та відданого своїм переконанням.