У березні 1921 року в Ризі було підписано мирний договір між Польщею, Радянською Росією та радянською Україною, який фактично залишив українців поза процесом прийняття рішень щодо власних земель.

Переговори проходили на нейтральній території Латвії, яка тоді була незалежною. Польща та Росія, використовуючи маріонетковий статус радянської України, поділили українські етнічні землі без участі справжніх українських представників. Українська Народна Республіка, яка боролася за державність, не була повноцінною стороною переговорів і фактично не мала впливу на ухвалені рішення.

Договір, підписаний 18 березня 1921 року, закріпив кордони, які розділили українські землі між Польщею та Радянською Росією. Західна частина України, зокрема Волинь, Полісся та Східна Галичина, опинилася під владою Польщі, тоді як решта територій увійшла до складу УСРР. Цей поділ став наслідком політичних розрахунків Варшави та Москви, які ігнорували інтереси українців.

Переговори велися в складних історичних умовах після Першої світової війни та революційного хаосу. Польща прагнула встановити східний кордон безпеки, а більшовики шукали перепочинку для зміцнення режиму. Український визвольний рух опинився між двома силами, які розглядали українські землі як розмінну монету. Представники УНР намагалися брати участь у перемовинах, але їх не допустили до столу переговорів.

Як повідомляє 24 Канал, радянська Україна була радше політичним інструментом радянського проєкту, ніж суб'єктом із власною волею. Це підкреслює асиметрію сил у процесі, де український голос був формальним і не мав реального значення.

Ризький мир не лише завершив польсько-радянську війну 1919–1921 років, а й закріпив поділ, який залишив глибокі рани в українській історичній пам’яті. Польська влада проводила асиміляційну політику, а радянська система дедалі більше перетворювала національне питання на інструмент репресій.

Варто зазначити, що до 1923 року Ліга Націй визнавала Польщу лише тимчасовим окупантом Східної Галичини, що давало легітимність уряду ЗУНР в екзилі. Лише 15 березня 1923 року Антанта офіційно визнала суверенітет Польщі над цими землями.

Історія Ризького миру досі викликає емоційний відгук, адже вона демонструє, як великі держави ухвалювали рішення без урахування інтересів українців. Цей договір став прикладом того, що компроміси сильних сторін можуть дати короткочасний мир, але не забезпечують справжнього спокою для народу, який опинився поза політичним процесом.