Поточні протести в Україні знову підняли питання ролі Головнокомандувача Збройних Сил України (ЗСУ) у системі військового управління під час війни. Закон про національну безпеку 2018 року визначає Головнокомандувача як відповідального за готовність ЗСУ та безпосереднє військове керівництво їх застосуванням, а також переданими в його підпорядкування силами інших складових оборони.
Функції Головнокомандувача опосередковано реалізуються через Генеральний штаб і його начальника, який підпорядковується Головнокомандувачу. Закон чітко визначає, що Генеральний штаб відповідає за планування оборони, стратегічне планування застосування сил, координацію та контроль виконання завдань у сфері оборони.
На практиці під час війни Валерій Залужний і Олександр Сирський обрали різні підходи до виконання ролі Головнокомандувача. Залужний зосереджувався на стратегічному управлінні, забезпечуючи формування сил і схвалення планів застосування на рівні кампаній. Безпосереднє керівництво військами в 2023 році здійснювали командувачі об’єднаних сил оперативного угруповання (ОСУВ) — Сирський на сході (ОСУВ "Хортиця") та Тарнавський на півдні (ОСУВ "Таврія"). Сирський, маючи прямий контакт із президентом і значну автономію, очолював один із двох наступів влітку 2023 року, тоді як Залужний відповідав за Таврійську наступальну операцію. Водночас Залужного критикували за недостатню присутність на фронті.
Після призначення Сирського на посаду Головнокомандувача ситуація змінилася кардинально. Тепер стратегічним управлінням займається Начальник Генерального штабу, а Головнокомандувач більше зосереджується на безпосередньому військовому керівництві та управлінні застосуванням ЗСУ, перебуваючи на фронті і контролюючи ситуацію аж до рівня окремих бригад. Хоча це формально відповідає закону, фактично відбувається мікроменеджмент, коли Головнокомандувач втручається навіть у тактичні питання, що не є його прямою компетенцією. Це пов’язано з проблемами управління на інших рівнях і браком кваліфікованих кадрів.
Для порівняння, у США керівник Об’єднаного комітету начальників штабів (ОКНШ) та командувачі видів військ відповідають за підготовку і стратегічне управління, а безпосереднє управління військами на театрі бойових дій здійснює командувач регіонального командування. Головнокомандувача як такого там немає, а функції керівника ОКНШ не включають управління військами безпосередньо.
У СРСР під час Другої світової війни була створена система стратегічного управління, де Генеральний штаб працював як орган Ставки Верховного Головнокомандування, а фронти планували і проводили операції за погодженням із вищим керівництвом. Головнокомандувача у сучасному розумінні тоді не було, але система працювала ефективно.
З огляду на п’ятий рік війни Україні необхідно чітко визначити функції Головнокомандувача: чи це стратегічне управління з формуванням ресурсів і плануванням кампаній, чи безпосереднє керівництво військами на фронті. Якщо обирати другий варіант, постає питання ролі нижчих рівнів управління і можливості однієї людини ефективно керувати фронтом протяжністю понад тисячу кілометрів. Для уникнення ручного управління потрібно вирішити проблеми управління на оперативно-стратегічному рівні, зокрема кадрові.
Перш ніж оцінювати конкретних осіб на посаді Головнокомандувача, слід навести лад у системі стратегічного управління і чітко визначити їхні функції, наголошує автор матеріалу, висловлюючи особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції.