Україна готується до переговорів щодо вступу до Європейського Союзу, і одним із ключових етапів цього процесу стане робота над Розділом 22 — регіональною політикою та координацією структурних інструментів. Саме цей розділ визначає, наскільки країна готова управляти масштабними програмами розвитку територій, розподіляти кошти ЄС і нести за це відповідальність.

На відміну від багатьох інших переговорних розділів, Розділ 22 не зводиться лише до перенесення норм права ЄС у національне законодавство. Його головна складність — у створенні дієвої адміністративної, фінансової та територіальної системи, яка забезпечить ефективне використання європейських ресурсів. Для цього потрібен сталий ланцюг відповідальності — від центральних органів до регіонів, підкріплений надійними даними, кваліфікованими кадрами та процедурами, стійкими до політичних змін і здатними витримати зовнішній аудит.

Україна опинилася в унікальній ситуації: повномасштабна війна триває одночасно з реформами та переговорами про членство. Це створює відчуття, що питання регіональної політики можна відкласти, однак європейська логіка інтеграції вимагає розглядати відновлення, розвиток і вступ як єдиний процес. ЄС цікавить не лише формальне виконання вимог, а й реальна спроможність держави ухвалювати рішення та забезпечувати підзвітність уже зараз.

"Вирішальне для ЄС не формальне ухвалення законів, а наявність цілісної, зрозумілої системи впровадження політики згуртованості"

Уряд України вже затвердив Національну програму адаптації законодавства до права ЄС (НПАА), але цього недостатньо для виконання вимог Розділу 22. Європейський Союз оцінює спроможність держави комплексно: один слабкий елемент — наприклад, неякісна підготовка проєктів чи недосконала система моніторингу — може поставити під сумнів готовність усього механізму.

Тому виникає потреба у створенні так званого Майстер-плану щодо Розділу 22. Це має бути не просто ще одна стратегія, а практичний інструмент управління процесом вступу. Майстер-план дозволяє визначити цільову модель системи, послідовність реформ, розподілити відповідальність та виміряти етапи. Він допоможе уникнути ситуації, коли тимчасові механізми доведеться перебудовувати вже під тиском строків переговорного процесу.

Досвід інших країн-кандидатів показує, що найбільші труднощі виникали там, де не вдалося перекласти вимоги ЄС у практичні управлінські рішення. Для ЄС це не дрібні технічні недоліки, а сигнали про неготовність системи до навантаження політики згуртованості. Окремо оцінюється, як Україна вже зараз використовує зовнішні й державні ресурси: це своєрідний стрес-тест для майбутніх, значно більших обсягів фінансування.

Розділ 22 часто починає впливати на темп переговорів раніше, ніж відкривається формально. Слабка підготовка тут може загальмувати весь процес навіть за наявності політичної підтримки. Основна мета — не створити ідеальну систему одразу, а поступово формувати зрозумілу логіку ухвалення рішень і зменшувати інституційну невизначеність.

Ризик полягає не у відмові в членстві, а у повільному гальмуванні переговорів і затримці доступу до ресурсів. Тому для України важливо вже зараз інтегрувати архітектуру відновлення та вступу до ЄС, створювати сталі інституції й механізми підзвітності, які дозволять ефективно реалізовувати політику згуртованості після набуття членства.