Міжвоєнна Польща стала для українців країною постійної боротьби за мову, землю та право зберегти власну громаду. Після Першої світової війни відновлена Друга Річ Посполита об’єднала землі з різною історією, адміністрацією та етнічним складом, де українці на територіях Галичини, Волині, Полісся та Холмщини опинилися у статусі національної меншини.

У 1926 році Польща розпочала політику санації, пов’язану з Юзефом Пілсудським, що означала посилення виконавчої влади та контроль над суспільством. Для українців це не було «оздоровленням», а дедалі більшим тиском державного апарату, який прагнув уніфікації та лояльності. Політика щодо національних меншин коливалася від формального визнання прав до обмежень і асиміляції, що ставило українців у складне становище.

Одним із найболючіших епізодів стала пацифікація 1930 року. Після акцій українських націоналістів польська влада провела каральні операції у Галичині, під час яких поліція та військові здійснювали обшуки, арешти, побиття, нищили майно і закривали українські громадські інституції. Ця «пацифікація» була репресивним заходом і політичною демонстрацією сили, що не принесла успіху, а лише поглибила недовіру й посилила радикалізацію молоді.

Ще одним інструментом державної політики стало осадництво — переселення польських військових колоністів та цивільних на землі у східних воєводствах. Офіційно це подавалося як господарське освоєння та підтримка ветеранів, однак для українців це означало земельний тиск і нерівний доступ до ресурсів. Осадництво загострило соціальну напругу в селах, де українці вже жили в умовах нестачі землі, і стало частиною державного проєкту зміцнення польської присутності на цих територіях.

Освіта та церква також були об’єктами контролю польської влади. Українську шкільну мережу обмежували, у деяких районах запроваджували двомовні або фактично полонізовані навчальні заклади. Це ставило під загрозу збереження української мови та культури. Українські діячі, вчителі й священники намагалися підтримувати власні інституції, зокрема «Просвіту», церковні структури та кооперативний рух.

Релігійне життя українців, переважно греко-католиків у Галичині та православних на Волині й Поліссі, також піддавалося тиску. Польська держава посилювала контроль над церквою, особливо у випадку православних, де відбувалися конфіскації храмів і обмеження церковної інфраструктури. Для українців це було втручанням у найінтимніші сфери життя — віру і звичаї.

Українське суспільство не було пасивним. Воно відповідало культурною працею, кооперацією, громадською активністю та політичною мобілізацією. У Галичині діяли партії, товариства, видавництва, економічні ініціативи, а на Волині й Поліссі існували форми самоорганізації. Історія міжвоєнних українців у Польщі — це історія витривалості, яка відбувалася на тлі дедалі більшої недовіри між польською державою і українською громадою, наслідки якої відчутні й сьогодні, як повідомляє 24 Канал.