У серпні, за даними BBC, російські удари по друкарнях і видавництвах в Україні знищили понад 12 мільйонів книг та близько 10% усіх шкільних підручників країни. Українські медіа повідомляють, що цього року понад третина всієї друкованої продукції була втрачена через обстріли.

Попри це, українські друкарі не здаються: у соцмережах ширяться заклики купувати книги у постраждалих видавництв, а чимало українців активно підтримують ці ініціативи. Це не перша спроба захистити власну культуру від російського тиску — боротьба за збереження мови, літератури та мистецтва триває вже понад століття.

Ще у XIX столітті, коли більша частина сучасної України перебувала під владою Російської та Габсбурзької імперій, російська влада намагалася знищити українську ідентичність через заборону мови. У 1863 році міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв заборонив використання української мови у релігійних та освітніх виданнях. Через 13 років, після спеціальної наради щодо «українофільської пропаганди», імператор Олександр II повністю заборонив будь-які українськомовні публікації (Емський указ). Проте навіть ці репресії не зупинили поширення українських книжок нелегальними шляхами.

У радянський період репресії набули нових форм: ціле покоління українських письменників і інтелектуалів було розстріляно чи заслано, а їхні твори знищено. Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний і Микола Зеров — представники «Розстріляного відродження» — були страчені в один день у карельському лісі разом із сотнями інших в’язнів Соловецького табору. Після цієї акції з 259 українських авторів, які друкувалися у 1930 році, лише близько 30 змогли продовжити творчу діяльність.

За часів Леоніда Брежнєва репресії стали менш кривавими, але не менш системними: розпочалася кампанія русифікації, особливо на сході й півдні України. Школи змушували викладати лише російською, а книги з історії незалежної України вилучалися. У бібліотеках створювали спецфонди для «націоналістичних» творів, замінюючи їх на схвалені Кремлем видання. Дисидентів, таких як Василь Стус чи Іван Дзюба, арештовували й засилали. Стус помер у таборі Перм-36 у 1985 році, за шість років до незалежності України.

«Перший крок до знищення народу — це стерти його пам’ять. Знищити його книги, культуру, історію», — таку думку висловив історик Мілан Губл у романі Мілана Кундери «Книга сміху і забуття».

Сьогодні масштаби знищення української культури Росією ще більші: майже 2 тисячі шкіл на окупованих територіях, де навчається понад 580 тисяч дітей, повністю переведені на російські програми. З грудня 2025 року, за російськими стандартами, українську мову взагалі вилучено з навчальних предметів, а новий курс «Історія регіону» навчає дітей, що їхня земля завжди була російською.

Попри технологічний прогрес, який дозволяє Росії знищувати мільйони книг за лічені тижні, культурний спротив залишається єдиною відповіддю. Як зазначає автор, збереження української історії — це не лише розповідати про ці атаки, а й купувати українські книги та читати про долі таких діячів, як Василь Стус чи Валер’ян Підмогильний. Саме ці дії не дадуть стерти пам’ять і культуру українського народу.