Ще одна сім'я з села поблизу Костянтинівки провела майже рік у підвалі, втративши дім, господарство та десяток корів. Попри небезпеку, дорослі залишалися на місці, сподіваючись на «звільнення». Зрештою, дітей цієї сім'ї військові передали представникам російської адміністрації — просто як вантаж, повідомляє видання.
За словами Чернявської, такі випадки — не поодинокі. Йдеться про десятки, а іноді й сотні сімей, які залишаються на прифронтових територіях із дітьми. Хоча не завжди діти перебувають у підвалах цілий рік, подібні історії трапляються регулярно.
У матеріалі підкреслюється, що питання виникає не лише до окупантів, а й до самих батьків. Автор ставить під сумнів рішення дорослих залишатися з дітьми у небезпечній зоні, коли ще існувала можливість виїхати. Причини можуть бути різними — страх, відсутність житла, надія на швидке завершення бойових дій. Однак жодна з них не виправдовує того, що дитина провела рік у підвалі під загрозою життя.
Далі автор звертає увагу на роль держави. Хоча евакуація дітей із прифронтових територій триває роками, контроль за тим, щоб діти не поверталися назад, залишається слабким. З 2026 року правила стали жорсткішими: тепер можливе примусове вивезення дітей навіть без згоди батьків, а повернення дозволяється лише за підтвердженням проживання поза зоною бойових дій. Проте, як зазначає автор, проблема не в законі, а у відсутності системної роботи між нормативами та реальністю — «дистанція, яку ніхто не закриває».
«Захист прав дитини — це не пост після евакуації. Це не допустити, щоб вона туди повернулася або там залишилася», — йдеться у матеріалі.
У підсумку автор наголошує на трьох провалах: батьки, які рік тримали дітей у підвалі; держава, яка евакуює, але не контролює повернення; і окупаційна адміністрація, яка використовує ці випадки для власної статистики. Причина одна — безвідповідальність, а результат — рік дитинства під землею та подальше життя в окупації.