На початку червня поетеса Ліна Костенко отримала у подарунок рідкісний примірник своєї другої збірки «Вітрила» (1958), який був придбаний на аукціоні й підписаний нею ще у 1958 році для латвійської поетеси Візми Белшевіци. Про це повідомляє lb.ua.
Під час перегляду книжки Костенко емоційно згадала про давні вірші, які, за її словами, вже майже забула: «Боже, як дивно. Яке видання… Я й забула ці всі вірші». Вона також звернула увагу на типову радянську анотацію до збірки, де йшлося про «велич людини-трудівника» та «глибину прекрасного людського почуття – кохання», і іронічно відреагувала на цю риторику: «Хе-хе… “велич людини-трудівника, глибину прекрасного людського почуття – кохання”… Ой, боже…».
Як зазначає літературознавець Іван Дзюба, у «Вітрилах» відчувається дух перших років післясталінської відлиги, але вже тоді у віршах Костенко проявлялися риси, які згодом стали визначальними для її творчості. Збірка містить тексти про людей праці, але без пафосу, властивого офіційній радянській поезії, що стало компромісом для поетки в умовах цензури.
Особливу цінність має ризький екземпляр «Вітрил» із рукописними записами Костенко, зокрема дарчим підписом для Візми Белшевіци. Їхня творча дружба сформувалася під час навчання у Московському літературному інституті, де Костенко опинилася через складну ситуацію в Києві початку 1950-х років.
У статті також простежується паралель між Костенко та Белшевіцою: обидві поетки уникали прямого прославлення радянської ідеології у своїх віршах, натомість зверталися до теми праці як до максимально допустимого компромісу. Згодом, коли влада вимагала від них більшої лояльності, саме їхня принциповість призвела до проблем із цензурою та публікацією творів.
У «Вітрилах» Костенко також звертається до теми війни, але подає її через особистий, дитячий досвід, що дозволяло їй уникати офіційної риторики й зберігати власний голос. Як підкреслює lb.ua, завдяки цій збірці можна простежити, як поетеса протистояла тиску цензури і зберігала незалежність у творчості.