Повідомлення про викриття схем ухилення від мобілізації в Україні вже давно стали звичними, однак за ними стоїть глибша суспільна проблема: чому обов’язок захищати державу розподіляється між громадянами нерівномірно? Як пише zn.ua, ця нерівність породжує недовіру й ставить під сумнів саме поняття громадянства у воєнний час.
Під час війни суспільство стикається з особливо гострою формою нерівності: одні громадяни ризикують життям, а інші намагаються зберегти всі права, уникаючи головного обов’язку — захисту країни. Це питання виходить за межі мобілізації чи роботи військкоматів і стосується основи політичної нації.
На думку професора Корнельського університету Бенедикта Андерсона, нація — це уявлена політична спільнота, члени якої не знають одне одного особисто, але відчувають спільність. Однак, як зазначає zn.ua, український досвід показує: уяви недостатньо, щоб нація стала реальною. Вона формується у спільній діяльності, пережитих небезпеках і відповідальності. Ентоні Сміт та Роджерс Брубейкер також наголошували, що нація відтворюється через практики солідарності та взаємної відповідальності.
Війна зробила ці механізми очевидними. Мільйони українців, які не були знайомі між собою, почали діяти як одна політична спільнота: воювали, волонтерили, підтримували економіку. Проте, як підкреслює видання, волонтерство чи сплата податків не можуть замінити військовий обов’язок. Саме готовність громадян захищати державу зі зброєю в руках є фундаментальною функцією громадянства, бо лише вона створює умови для реалізації інших прав і свобод.
"Політична свобода існує лише доти, доки є громадяни, готові її захищати. Без цього решта прав — голосу, власності, освіти чи свободи слова — втрачає реальний зміст."
У країнах на кшталт Ізраїлю та Швейцарії оборона держави є спільною справою громадян, а не лише професійних військових. Український досвід повномасштабної війни, як зазначає zn.ua, доводить: елементи такої моделі варто враховувати у майбутній системі безпеки, хоча Україні доводиться це робити у надзвичайно складних умовах.
Якщо збройний захист держави — фундаментальний громадянський обов’язок, він не може бути лише для тих, хто не має грошей чи зв’язків. Рішення про форму участі має визначатися законом і суспільною необхідністю, а не можливістю купити привілей. Коли одні воюють, а інші уникають цього через корупцію, руйнується не лише довіра до мобілізації, а й сама взаємність громадянства. Рівність громадян вимагає рівності перед головним обов’язком — захистом держави.