Юлія, відома під позивним «Фобія», почала свій медичний шлях під час Революції Гідності у 2014 році, а з 2015 року працює парамедикинею на Донеччині. Вона була однією з перших добровольців у медичному підрозділі «Госпітальєри» і продовжує рятувати життя понад чотири роки повномасштабної війни, нині служить у 39-й окремій бригаді морської піхоти ЗСУ.

Перший досвід Юлія здобула, допомагаючи хірургу Сергію Горбенку під час розстрілів на Майдані. Тоді їй було 19 років, і, не маючи медичної освіти, вона асистувала пораненим у медичному наметі. Згодом вона приєдналася до «Госпітальєрів» і майже рік працювала на Донеччині, де побачила Піски та інші села, які довго тримали оборону, а тепер окуповані та зруйновані.

Після перерви Юлія повернулася у 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, і знову працює на Донеччині, тепер із 503-м окремим батальйоном морської піхоти. Цей підрозділ став для неї новою родиною, а на початку 2023 року вона офіційно мобілізувалася до ЗСУ. В інтерв’ю «Новинарні» Юлія розповіла про евакуації, порятунок поранених на землі й на воді, а також про біль втрат, які відчуває кожен українець.

Юлія згадує, як під час Майдану працювала у медичному наметі, де поранені навіть жартували, незважаючи на тяжкі травми. Вона приховувала від матері, що перебуває на фронті, аби не турбувати рідних, але згодом підтримувала щоденний зв’язок із Яною Зінкевич, засновницею «Госпітальєрів». Саме Яна передала їй відповідальність за ведення сторінки підрозділу у соцмережах і стала для неї авторитетом і наставницею.

Юлія неодноразово наголошувала, що Донеччина стала для неї рідною землею, кожен розбитий будинок і посічене осколками дерево викликають щем у серці. Вона пам’ятає вулички Широкиного, роботу у волонтерських організаціях, а також випадки, коли її впізнавали навіть у мирному житті. Позивний «Фобія» став її другим ім’ям, яке вона іноді навіть планує оформити офіційно.

Після першої відпустки Юлія тимчасово перейшла в резерв, займалася вишколами і фотографією, але згодом повернулася до активної служби. Вона розповідає, що довго ховалася за камерою, щоб не зближуватися з людьми через страх втрат, але з часом почала працювати над своїми травмами за підтримки психологів.

Історія Юлії «Фобії» — це приклад довготривалої відданості справі порятунку життя на війні, яка триває вже понад вісім років, і про яку вона розповідає без прикрас і пафосу, показуючи реалії фронту та силу духу українських захисників.