Працевлаштування ветеранів у публічний сектор залишається проблемою через розрив між очікуваннями ветеранів і реаліями державної служби. За даними Українського ветеранського фонду, Мінветеранів і robota.ua, 35,4% ветеранів вважають державну службу бажаною сферою працевлаштування, а 27,6% — службу в органах місцевого самоврядування. Водночас у 14 міністерствах із 8320 держслужбовців лише 379 були ветеранами, що становить близько 5% штату. Цей розрив визнає і держава: у Концепції програми «Ветеран. Робота» на 2026–2027 роки зазначено, що існуючі інструменти не забезпечують ефективний перехід підготовлених ветеранів у публічний сектор.

Проблема не лише у відсутності «маршруту» для ветеранів. Частина з них має завищені очікування щодо посад, зарплат і власної готовності. З іншого боку, органи влади часто декларують відкритість, але на практиці залишаються закритими для зовнішніх кандидатів. Кадрові служби не вміють оцінити військовий досвід, а керівники побоюються ветеранів як потенційно «незручних» працівників. Ветерани ж часто переконані, що система корумпована. Це породжує конфлікт очікувань, компетентностей, зарплат і взаємної недовіри.

Держава має дві відповідальності: перед ветераном, який заплатив за службу частиною своєї цивільної реалізації, і перед громадянином, який залежить від якості публічних рішень. Ветерани повертаються на ринок праці не з рівними стартовими умовами, адже втрачали здоров’я, доходи, навички та зв’язок із цивільним сектором. Тому держава має не автоматично призначати ветеранів на посади, а допомагати їм відновити конкурентоспроможність через переклад військового досвіду у цивільні компетенції, підготовку, стажування і справедливий доступ до добору. Водночас якість публічної служби не можна знижувати: кандидатів слід оцінювати за здатністю виконувати посадові функції, а не лише за статусом.

Ветеранський статус не є професійною кваліфікацією. Ветерани — неоднорідна група: хтось був юристом чи управлінцем, хтось виконував вузькоспеціалізовані завдання. Бойовий досвід загартовує характер, але не замінює знання бюджетного процесу, нормотворення чи адміністративних процедур. Важливо не ототожнювати статус із професійною підготовкою, адже це умова якісного входу в систему, однакова для всіх.

Реальна служба часто не відповідає уявленням ветеранів про сенс роботи. Вони очікують служіння, впливу, відновлення країни, а натомість стикаються з низькою зарплатою, бюрократією, жорстким підпорядкуванням і повільними процесами. Особливо гостро стоїть питання керівних посад: ветерани з досвідом командування не готові починати з фахових позицій, а керівна робота вимагає знання процедур і фінансів. Заниження чи переоцінка ветерана у посаді погано впливають на ефективність.

Фінансовий аспект також важливий. Зарплати в публічній службі часто значно нижчі за цивільний сектор, що робить службу економічно невигідною для ветеранів із родинами, кредитами чи лікуванням. Система оплати має структурні викривлення: низькі оклади демотивують, премії залежать від керівника, а доплати ветеранам можуть викликати несприйняття колективу. Держава не може одночасно прагнути сильних кадрів і пропонувати зарплати, що програють базовим альтернативам.

З боку органів влади працевлаштування ветеранів ускладнює закритість кадрових процесів. Особливо на місцевому рівні посади часто розподіляються через локальні мережі, а зовнішні кандидати сприймаються як загроза неформальному порядку. Ветеранів беруть на низові або символічні ролі, що не відповідає їхньому досвіду. Недовіра живиться з обох боків: ветерани вважають систему корумпованою, а керівники побоюються конфліктності та нестабільності. За даними МОЗ, клінічні симптоми ПТСР мають 12–20% ветеранів, але стигматизація поширюється на всю категорію, що призводить до мовчазної дискримінації.

Кадрові служби часто працюють як канцелярії, а не сучасні HR, що оцінюють компетентності і будують адаптаційні траєкторії. Військовий досвід не читається через стаж чи документи, що ускладнює інтеграцію ветеранів у публічний сектор. Особливу увагу потребують ветеранки, які стикаються з подвійними упередженнями — щодо військового досвіду і гендерних стереотипів.