Психологиня Марія Петришин у програмі «По живому» журналістки Христини Парубій розповіла про особливості підтримки родин загиблих і зниклих безвісти в умовах війни, наголошуючи, чому слово «тримайся» часто не допомагає, а навіть шкодить.
Для багатьох українських сімей втрата близьких стала щоденною реальністю, що супроводжується не лише болем, а й шоком від обставин: брудні морги, байдужість персоналу, відсутність тіла, довгі місяці очікування. Петришин підкреслює, що горе не має «правильного» сценарію, а кожна людина проживає втрату індивідуально. Сучасні дослідження свідчать, що період горювання може тривати до трьох років, і ніхто не має права диктувати темп цього процесу.
Особливо складною є невизначена втрата, з якою стикаються родини зниклих безвісти. Відсутність тіла, місця пам’яті та ритуалів породжує емоційні гойдалки, адже людина не знає, чи жива її близька, чи загинула. У цьому контексті психологиня вважає забороненим слово «тримайся», бо часто «просто нема за що» триматися. Родичі свідомо шукають підтвердження смерті, але навіть отримавши його, не хочуть вірити, бо надія дає сили жити далі.
Петришин також звертає увагу на момент впізнавання загиблих у морзі, який може стати додатковою травмою. Вона наголошує, що без власного досвіду втрати неможливо по-справжньому зрозуміти біль матері чи дружини, тому в спілкуванні з такими родинами важлива щира присутність, а не імітація емпатії.
Психологиня критикує поширені фрази підтримки – «тримайся», «все буде добре», «буває й гірше», а також формальне «як ти?», які знецінюють біль і відчужують. Натомість вона радить мовчати поруч, якщо нема що сказати, питати «чи можна тебе обійняти» і пропонувати конкретну допомогу, поважаючи темп спілкування людини.
Особливу увагу Петришин приділяє тим, хто втратив єдину близьку людину і не має родини, бо для них самотність особливо гостра. Вона радить обережно пропонувати спільні заходи, не наполягаючи, адже насильно «витягувати» з горя шкідливо.
Практичним інструментом підтримки є групи за принципом «рівний-рівному», де люди з подібним досвідом разом із психологом діляться переживаннями. Водночас суспільство поки що не завжди вміє правильно співчувати, тому відповідальність лежить і на державі, і на громадах, які мають створювати простори підтримки.
Петришин наголошує, що час сам по собі не лікує, а допомагає лише прожитий і інтегрований біль. Повернення до життя можливе після повного проживання горя, і це не зрада пам’яті загиблих, а продовження життя. Вона закликає не боятися звертатися по допомогу до психологів, психотерапевтів чи психіатрів, якщо з’являються проблеми зі сном, тривожність чи фобії.
«Мама, будемо вчитися жити по-іншому» – слова сина стали для психологині опорою в особистій втраті. Кількість родин, які проходять цей шлях, зростає, і суспільство має навчитися бути поруч, не знецінюючи біль, а справді підтримуючи.
Фото: Скрін з програми «По живому»