18 серпня Верховна Рада збереться на засідання, під час якого стане відомо, кого президент Володимир Зеленський планує призначити новим міністром оборони. Як повідомляє ZN.UA, рішення вже ухвалене, і це не Михайло Федоров. Сам Федоров заявив, що саме тоді для нього пролунає фінальний сигнал діяти інакше.

Однак головна інтрига не стільки в особистому виборі Федорова — чи піде він у відкриту опозицію до Зеленського, чи спробує зберегти вплив у Міноборони, — а у глибшій кризі системи державного управління. Протести на підтримку Федорова, які поступово трансформуються у розуміння, що одна людина не здатна змінити систему, лише підкреслили цю кризу. Як зазначає видання, Федоров сам є частиною цієї системи і лише зараз досяг власної межі компромісу з нею.

Кадрові перестановки в уряді, які проводить Зеленський, на думку авторів, вже не мають вирішального значення, адже питання не у прізвищах, а у самій архітектурі влади. За понад сім років президентства Зеленський зосередив усю владу у своїх руках, але не здійснив ключових реформ: не замінив «своїх» на компетентних і не дав чіткого сигналу системі припинити корупцію. Як наслідок, на ключових напрямках — обороні, енергетиці, економіці — опинилися слабкі управлінці, а ризик для країни вже не лише політичний, а й екзистенційний.

«Україна — монархія. Причому неосвічена. Зосередивши всю владу у своїх руках, президент досяг своєї стелі. Межі компетенції», — йдеться у матеріалі ZN.UA.

Видання детально аналізує останні призначення: Сергій Корецький, який став прем'єр-міністром, не має достатньої експертизи для керівництва Кабміном; Рустем Умєров, переведений у зовнішню розвідку, більше відомий як посередник у політичних конфліктах, а не як професійний дипломат; Ігор Клименко, новий секретар РНБО, сприймається як людина, здатна забезпечити лояльність, а не стратегічне мислення. Призначення Євгенія Хмари в.о. міністром оборони також викликає питання щодо його управлінських компетенцій.

На думку авторів, така кадрова політика Банкової не лише не вирішує проблем, а й поглиблює управлінську кризу, адже призначення здійснюються за принципом особистої відданості президенту, а не державним інтересам. У підсумку, у вирішальний момент війни Україна опинилася у глухому куті, коли імітація реформ та перестановки не здатні замінити реальні зміни.