До першої річниці роботи Уряду Юлії Свириденко залишалося п’ять днів, коли Президент Володимир Зеленський оголосив про зміну політичної стратегії та кадрові перестановки в Кабінеті Міністрів. Наступного дня Прем’єр-міністерка подала до Верховної Ради заяву про відставку, яку парламент підтримав, що автоматично означає відставку всього складу уряду.

Причини таких змін залишилися невідомими для суспільства. Неясно, за якими критеріями оцінювали роботу Кабміну і чи справився він із поставленими завданнями. Відсутність публічної оцінки породжує припущення про зміну державних пріоритетів або спробу врятувати репутацію влади. Народні депутати дізналися про кадрові зміни з дописів Президента в соцмережах, що свідчить про брак комунікації між гілками влади та розрив між формальною роллю парламенту і реальною практикою, де ініціатива зосереджена в руках Президента.

За Конституцією, Президент не може одноосібно звільняти чи призначати Кабінет Міністрів. Прем’єр-міністра, міністра оборони та міністра закордонних справ призначає Верховна Рада за поданням Президента, інших членів уряду – за поданням Прем’єра. Водночас уряд підзвітний саме парламенту, який має системно контролювати його діяльність, заслуховувати міністрів і робити висновки щодо їхньої роботи. Проте на практиці через домінування президентської влади цей контроль часто не працює, а оцінка уряду відбувається поза публічним політичним діалогом.

Народні депутати фактично перетворюються на технічних виконавців президентських кадрових рішень, не отримуючи пояснень щодо причин перестановок і не беручи участі у формуванні списку кандидатів. Це ставить їх у складне становище, адже вони голосують за призначення, відповідальність за які несуть перед суспільством, хоча впливу на вибір не мали.

Відсутність затвердженої Верховною Радою Програми діяльності уряду ускладнює оцінку його роботи. Кабмін Свириденко подав програму у вересні 2025 року, але парламент її не схвалив. Без офіційно затверджених цілей і критеріїв ефективності суспільство не має чітких орієнтирів для оцінки роботи уряду. Відставка такого уряду не завершує цикл відповідальності, а лише змінює склад без пояснення причин і наслідків.

Кадрові перестановки супроводжуються зміною структури виконавчої влади: міністерства об’єднують, розділяють, перейменовують, що призводить до витрат часу і ресурсів на відновлення процесів. Міністерство національної єдності стало прикладом неефективної управлінської практики, коли експеримент тривав півроку без результату. Від якості передачі справ між урядами залежить, чи зможе новий Кабмін продовжити розпочату роботу, чи витрачатиме час на відтворення контексту і формування команд.

Одним із можливих інструментів передачі є перехідні книги для нового Прем’єра та міністрів, які фіксують поточний стан справ, критичні строки, законопроєкти, ризики та невідкладні рішення. В Україні вже була спроба впровадження такої практики, яка не прижилася, хоча вона могла б допомогти зберегти інституційну пам’ять і забезпечити належний парламентський контроль.

Зміна уряду також означає, що 142 законопроєкти, внесені Кабміном Свириденко і не прийняті за основу в першому читанні, доведеться розглядати заново. Це створює додаткове навантаження на парламент і затримує впровадження урядових ініціатив.

Таким чином, постійні кадрові перезавантаження в Україні супроводжуються проблемами відсутності прозорості, слабкого парламентського контролю, втрати інституційної пам’яті та затримок у реалізації політики. Від цього страждає ефективність державного управління і довіра суспільства до влади.