У Києві урна з прахом 26-річного ветерана Михайла Алексеєвського понад півтора року не могла бути похована через відмову територіального центру комплектування (ТЦК) у проведенні військового ритуалу та наданні місця на Алеї Слави. Причиною стало оформлення факту самовільного залишення частини (СЗЧ) у той період, коли боєць після тяжких поранень перебував у госпіталі, а потім у київському гуртожитку, де й помер.
Як повідомляє «Громадське», система відмовила у військових почестях через відсутність довідки про виконання службових обов’язків у момент смерті. Це призвело до відсутності державних почестей, прапора на домовині та належної поваги до загиблого. З юридичної точки зору, таке рішення є незаконним і є проявом посадового свавілля, адже стаття 23² Закону України «Про поховання та похоронну справу» не передбачає СЗЧ як підставу для відмови у похованні у військовому секторі.
Закон визначає ключовим фактом захист України та наявність бойового шляху, а не конкретні обставини смерті. Проте посадовці керуються не законом чи Конституцією, а усними інструкціями та внутрішньовідомчими практиками. Відмова на підставі факту СЗЧ чи рапорту частини фактично прирівнює загиблого до винуватця без судового рішення, що є позасудовим покаранням, якого не передбачено жодним нормативним актом.
Ця ситуація виявляє подвійні стандарти держави: живим бійцям у СЗЧ надають шанс повернутися без наслідків, визнаючи складність бойових умов і психологічний стан, а померлим воїнам автоматично присвоюють «презумпцію винуватості». Часто це пов’язано з безладом у військових частинах, де командири «на словах» відпускають поранених, а потім подають рапорти про СЗЧ, щоб уникнути відповідальності.
Світова практика відрізняється: у США право на військові поховання базується на статусі ветерана, а позбавити військового честі можна лише за вироком військового трибуналу. Тимчасова відсутність без дозволу (AWOL) без судового рішення не анулює заслуг захисника. Експерти наголошують, що Україні потрібна повноцінна система військової юстиції з військовими судами, які б оцінювали дії захисників і командування, визначаючи межу між злочином і правовим статусом воїна.
Автори матеріалу закликають до законодавчих змін, які заборонять відмови у похованні через СЗЧ без обвинувального вироку суду, а також до офіційних роз’яснень від Міноборони та Мінветеранів про те, що СЗЧ без судового рішення не позбавляє права на військові почесті. Вони наголошують: держава, яка не може віддати останню шану захиснику через бюрократію, втрачає моральне право вимагати жертовності від живих.