Фінал чемпіонату світу з футболу, що відбувся в MetLife Stadium у Нью-Джерсі, став не лише спортивною подією, а й символом змін у сприйнятті національної ідентичності. Як зазначає колумніст The Guardian Джонатан Лью, для багатьох уболівальників цей турнір став нагодою приміряти на себе різні національні «маски» – від Аргентини до Іспанії – незалежно від власного походження.
Стадіон у Нью-Джерсі перетворився на «плавильний котел» тимчасових ідентичностей: колишній чемпіон з боксу Майк Тайсон був у футболці Аргентини, комік Тревор Ноа – у футболці Іспанії. За даними продажу квитків, більшість глядачів були американцями, тож найважливіша спортивна подія світу стала своєрідним «косплеєм» для місцевого ринку розваг.
За словами Лью, цей чемпіонат світу висвітлив поступову трансформацію національної приналежності у «одноразовий бренд споживача». Протягом шести тижнів цілі країни, як-от Бангладеш, підтримували Аргентину, а групи друзів у Лондоні об’єднувалися навколо команд, які не були їхніми рідними. Це руйнує традиційне уявлення про спорт як арену націоналізму, демонструючи, що ідея нації стає все більш крихкою і навіть «одноразовою». Лью цитує соціального психолога Майкла Білліга, який говорив про «банальний націоналізм» – повсякденні символи національної ідентичності, що тепер стали настільки звичними, що їх можна легко знімати і одягати, як футболку.
Футбол також відображає суперечності сучасного світу, де національні кордони одночасно наголошуються й розмиваються. У Західній Європі праві націоналісти критикують власні збірні за «занадто багатьох чорних гравців», а в Колумбії та Бразилії ліві фанати відмовляються підтримувати національні команди через їхнє використання правими популістами. Більшість команд на турнірі складалися з гравців, народжених за межами країни, яку вони представляли: у 40 із 48 збірних були такі футболісти, а в збірній Кюрасао лише один гравець народився на острові.
Таким чином, чемпіонат світу змушує нас усвідомити, що більшість людей мають множинні ідентичності, які перетинають національні межі. Питання «за кого вболівати?» стає єдиним моментом, коли ця прихована приналежність виявляється. Історик Ерік Гобсбаум описував футбол як «уявну спільноту мільйонів», але тепер ця спільнота часто не має чітких кордонів чи політичної єдності.
Джонатан Лью також наголошує, що націоналізм сьогодні не є виключно правою чи лівою ідеологією. Праві активісти часто підтримують іноземних політичних лідерів або абстрактні цінності, а не власну країну. Футбол не завжди будує націю: перемоги збірних Франції 1998 року чи Аргентини 1978-го не змогли зупинити політичні кризи в цих країнах.
Натомість цей чемпіонат світу відображає «плутану надію»: світ із жорсткими кордонами приречений розсипатися під тиском реальності, а національність стає брендом або маскою, яку можна носити тимчасово і без особливих зобов’язань.