Поблизу Дружківки у Донецькій області загинув військовий із Вінницької області Анатолій Вірський. Про його загибель повідомили у Жмеринській міській раді. Вірський став на захист України ще наприкінці 2014 року і понад 12 років свого життя провів на війні.
24 вересня у Жмеринській громаді попрощалися із загиблим земляком. За інформацією місцевої влади, Анатолій Вірський був випускником Жмеринського ліцею №1, за фахом тракторист. До війни працював у колгоспі рідного села Мала Жмеринка. Війна докорінно змінила його життя: більшість часу він проводив на фронті, а не вдома.
У громаді розповідають, що Анатолій Вірський "12 років вірно служив українському народу і рідній державі, разом із побратимами давав відсіч окупантам, гідно виконував свій військовий обов'язок". За роки служби він отримав дев'ять орденів і нагород, неодноразово був поранений, але щоразу повертався на передову. Останнім часом служив старшим стрільцем-вогнеметником другого механізованого відділення першого механізованого взводу шостої механізованої роти другого механізованого батальйону військової частини А5003.
"Багато разів наш земляк дивом залишався живим, отримував численні поранення і, пройшовши лікування та реабілітацію, завжди повертався у стрій", — згадують у громаді.
Як пише місцеве видання "Жмеринка City", Анатолій був наймолодшим із п’яти дітей у родині. Його мати, 85-річна Ніна Королівна, розповіла журналістам, що син із дитинства був веселим, добрим і турботливим. Вона часто чула від нього слова: "Мамо, ви не маєте права помирати, поки я не повернуся. Не плачте, не переживайте. Ви повинні дочекатися мене з війни. Я повернуся, буду піклуватися про вас, маю сам вас поховати". Однак виконати цю обіцянку воїн не зміг.
Перед останнім виходом на позиції Вірський зізнався сестрі Катерині, що цього разу відчуває — живим уже не повернеться. 15 вересня його життя обірвалося. Йому назавжди залишиться 50 років.
У матеріалі "Жмеринка City" зазначається, що Анатолій любив прості речі: був досвідченим рибалкою, ходив по гриби, особливо любив своїх п’ятьох племінниць. Власних онуків у нього не було, але серед побратимів мав позивний "Дід". Понад сім років прожив у цивільному шлюбі з дружиною Тетяною, разом виховували її сина Вадима, який нині також захищає Україну. Війна забрала у нього роки, які могли б бути зовсім іншими, але він уперто повертався на фронт, вважаючи це своїм обов’язком.